Олексій Толстой - Ходіння по муках

Потім Телєгін, скромно сівши навпроти Даші, почав уважно дивитись на гірчичницю. На його великому й широкому лобі від напруження набрякла жила. Він обережно витягнув хустинку і витер лоба.

У Даші губи самі розтягалися в усмішку: цей великий вродливий чоловік такий непевний себе, що ладен сховатися за гірчичницю. У нього де-небудь в Арзамасі, — так їй здалося, — живе чистенька старенька мати і пише звідти суворі листи про його «постійну звичку позичати грошики різним дурням», про те, що тільки «скромністю і старанністю здобудеш, друже мій, пошану в людей». І він, мабуть, зітхає над цими листами, розуміючи, як далеко йому до досконалості. Даша відчула ніжність до цього чоловіка.

— Де ви служите? — спитала вона.

Телєгін зараз же звів очі, побачив її усмішку і широко усміхнувся.

— На Балтійському заводі.

— Цікава робота у вас?

— Не знаю. По-моєму, всяка робота цікава.

— Мені здається, робітники повинні вас дуже любити.

— От не думав ніколи про це. Але, по-моєму, не повинні любити. За що їм мене любити? Я з ними суворий. Хоч стосунки хороші, звичайно. Товариські стосунки.

— Скажіть, вам справді подобається все, що сьогодні діялося в тій кімнаті?

Зморшки зійшли з лоба Івана Ілліча, він голосно засміявся.

— Хлопчаки. Хулігани страшенні. Чудові хлопчаки. Я своїми мешканцями задоволений, Даріє Дмитрівно. Іноді в нашій справі бувають неприємності, повернусь я додому знервований, а тут утнуть яку-небудь дурницю… На другий день згадуєш — кумедія.

— А мені ці блюзнірства дуже не сподобались, — сказала Даша суворо, — це просто нечистоплотно.

Він здивовано подивився їй в очі. Вона підтвердила — «дуже не сподобалось».

— Звичайно, винен насамперед я сам, — промовив Іван Ілліч задумливо, — я їх до всього заохочував. Дійсно, запросити гостей і цілий вечір говорити непристойності… Жахливо, що вам усе це було так неприємно.

Даша з усмішкою дивилася йому в обличчя. Вона могла б що завгодно сказати цій майже незнайомій людині.

— Я собі уявляю, Іване Іллічу, що вам зовсім інше повинно подобатись. Мені здається, — ви хороша людина. Набагато краща, ніж самі про себе думаєте. Правда, правда.

Даша, спершись на лікті, злягла підборіддям на руку і мізинцем торкала губи. Очі її сміялись, а йому здались вони страшними, — такі вони були разючо прекрасні: сірі, великі, холоднуваті. Іван Ілліч, вкрай зніяковівши, згинав і розгинав чайну ложку.

На його щастя, в їдальню увійшла Єлизавета Київна, на ній була накинута турецька шаль і на вухах баранячими рогами закручені дві коси. Даші вона подала довгу м’яку руку, відрекомендувалась:

— Расторгуєва, — сіла і сказала: — Про вас багато, багато розказував Жиров. Сьогодні я вивчала ваше обличчя. Вам було ніяково. Це добре.

— Лізо, хочете холодного чаю? — поспішно запитав Іван Ілліч.

— Ні, Телєгін, ви знаєте, що я ніколи не п’ю чаю… Так от, ви думаєте, звичайно, що воно за дивна істота говорить з вами? Я — ніхто. Нікчемність. Бездарна і розпутна.

Іван Ілліч, що стояв коло стола, збентежено відвернувся. Даша опустила очі. Єлизавета. Київна з усмішкою розглядала її.

— Ви елегантні, благоустроєні і дуже вродливі. Не заперечуйте, ви це самі знаєте. У вас, звичайно, закохуються десятки мужчин. Прикро думати, що все це закінчиться дуже просто — прийде самець, народите йому дітей, потім помрете. Нудьга.

У Даші від образи затремтіли губи.

— Я й не збираюсь бути незвичайною, — відповіла вона, — і не знаю, чому вас так хвилює моє майбутнє життя.

Єлизавета Київна ще веселіше усміхнулась, але очі її так само залишались сумними й лагідними.

— Я ж вас попередила, що я нікчемна» як людина і огидна як жінка. Терпіти мене можуть небагато людей, і то з жалю, як-от, наприклад, Телєгін.

— Чорт знає, що ви говорите, Лізо, — пробурмотів він, не підводячи голови.

— Я нічого від вас не вимагаю, Телєгін, заспокойтесь. — І вона знову звернулася до Даші: — Ви переживали коли-небудь бурю? Я пережила одну бурю. Був чоловік, я його любила, він мене ненавидів, звичайно. Я жила тоді на Чорному морі. Була буря. Я кажу цьому чоловікові: «їдьмо…» Від злості він поїхав зі мною… Had понесло у відкрите море… От було весело. Страшенно весело. Я скидаю з себе плаття і кажу йому…

— Слухайте, Лізо, — сказав Телєгін, кривлячи губи і носа, — ви брешете. Нічого цього не було, я знаю.

Тоді Єлизавета Київна з незрозумілою усмішкою подивилась на нього і раптом почала сміятися. Поклала лікті на стіл, сховала в них обличчя і, сміючись, здригала повними плечима. Даша встала і сказала Телєгіну, що хоче додому і поїде, якщо можна, ні з ким не прощаючись.