Вадим Бойко - Якщо на землі є пекло…

Хлопці нерішуче тупцювали на місці, але Карел щосили штовхнув обох у спини, і вони побігли до свого барака.

А де ж гольцшуги? Ця думка обпекла мозок, бо від наявності довбанок тепер залежало їхнє життя. Нарешті пригадали, що залишили свої дерев'янки тут же, біля дверей, коли бігли до чехів. Схопилися з нар і — знову за двері. Гольцшуги знайшлися. Взувши їх, хлопці впали на нари.

Моторошно завили сирени: тривога! Барак прокинувся. Стрілянина, як це не дивно, майже нікого не розбудила, а сирена усіх підняла на ноги. Сонні в'язні злазили з нар і за звичкою виходили на майданчик шикуватися. Та прибіг напівголий блоковий, загнав усіх у барак, наказав лягати на нари й не ворушитись: «Це повітряна тривога! Блокшпера!» Й запер двері. А в'язням цього тільки й треба — лягли досипати. У бараці було темно, як у забитій домовині. Не спали лише троє.

— Зірвалось? — пошепки спитав Петро.

— Ага. Тільки про це — ні звуку! — відповів Володя. Утрьох почали радитись, що робити з сигаретами: усього мали дванадцять пачок. Залишати при собі таку кількість — небезпечний ризик, бо ж скоро почнеться загальна облава і, безсумнівно, тотальний обшук усіх в'язнів табору. Але ж і викинути таке казкове багатство не можна, бо ж чим відкупишся від арбайтскоманди, як врятуєш Петра? Потрібна валюта, а сигарети у таборі — найдорожча валюта. Без неї Петрові не вижити… Втім, викинути ніколи не пізно, адже обшукати двадцять п'ять тисяч чоловік не так-то просто. У такому сум'ятті сигарети можна підкинути непомітно під нари, під ноги, й за секунду з них нічого не залишиться, якщо по них пройдуться тисячі пар колодок, або затоптати в пісок, або віддати штубовому. Отож вирішили залишити при собі, розділивши порівну — по чотири пачки кожному. Так легше сховати й зберегти, та й простіше буде позбутися їх при необхідності…

Минуло ще з чверть години. Есесівський гарнізон, піднятий по тривозі, залізним кільцем оточив табір, почав прочісувати довколишню місцевість. У повітрі повисли освітлювальні ракети, і в таборі стало видно як удень. А сліпучо-білі мечі прожекторів металися довкруж, обмацуючи кожний горбочок, кожний кущик. У Явожницькому лісі зчинилася шалена стрілянина, самими ж есесівцями було вбито і поранено кілька патрульних. Перелякане воїнство з черепами в петлицях мундирів з самого початку пішло хибним шляхом. Магічне слово «партизани», злетівши з язика того, що провалився, зчинило фурор, і тому патронів не шкодували. Минуло чимало часу, поки есесівське начальство зрозуміло свою помилку і вирішило нарешті взятися за сам табір, грунтовно розслідувати причину загадкового обвалу, що стався за межами табору.

О третій годині ночі сотні озброєних до зубів есесівців увірвалися в табір і оточили тринадцятий блок. Чехи уже встигли знищити все, що треба було знищити, починаючи з карти, диво-ліхтарика, медикаментів, сигарет і кінчаючи запасними робами. Усе це було вкинуто у вигрібну яму з нечистотами. Чехи встигли домовитись про те, як поводитись під час арешту, на допитах. Вони палко вірили, що Орлятку і Жорі пощастить врятуватися, радянські юнаки були тепер для приречених живою ниткою, яка протягнеться в майбуття. Побратими розуміли, що есесівці страчуватимуть їх перед строєм тисяч в'язнів, отже, свідками їхнього подвигу стануть двадцять п'ять тисяч чоловік — громадяни з усіх країн Європи. А чимало з них таки дійдуть до Перемоги і розкажуть у своїх країнах про все бачене й пережите, і жива пам'ять людська про полеглих не вмре, не загине, не згасне, не вивітриться з свідомості ні сивих ветеранів, ні молодих поколінь, служитиме благородній справі боротьби проти насильства і зла. І це було для них єдиною моральною втіхою.

Вони мали сокири і стамески-кинджали, але вирішили не пускати в хід цю зброю під час арешту, щоб не викликати масової кривавої розправи над тисячами безневинних в'язнів. І тому, коли озвірілі есесівці з автоматами в руках влетіли в тринадцятий барак, сподіваючись на відчайдушний опір, Карел спокійно, з убивчим сарказмом сказав: «Не хвилюйтесь, панове, ми вирішили утриматись від різанини». Ошелешені есесівці зв'язали їм за спиною руки й почали виводити з барака, але щойно прибулий лагерфюрер наказав: «Кожному чехові по черзі розв'язати руки і, засунувши усі десять пальців у щілину між косяком та дверима, поламати пальці, після чого знову зв'язати руки за спиною. Для профілактики, щоб ці жевжики вже не змогли нічого зробити своїми «золотими» руками. А потім ми з ними ще поговоримо по щирості…» Невдовзі усі двері, одвірки й поріг у цьому бараці були забризкані кров'ю…