Вадим Бойко - Якщо на землі є пекло…

— Капо, чому так довго тягнеш з будівництвом? Чи не збираєшся отут порпатися аж до зими?

— Ні, не збираюсь. До того ж я за свою роботу звітую не вам, а лагерфюреру, — з притиском відповів Карел.

— Он як! Гонористий… Не дуже костричся, бо пошкодуєш. Хоч ти і капо, але я можу поставити клізму й такому.

У Карела від гніву пересмикнулося лице і потемніли очі. Зусиллям волі він поборов себе.

— За наказом лагерфюрера ми женемо в шию усіх, хто заважає нам працювати, — спокійно мовив Карел. — А ви своїми теревенями саме це й робите. Отже — ось двері.

— Ах, так? Ну, ми ще поговоримо іншим разом і в іншому місці, — нахвалявся мерзотник.

Криво посміхнувшись, він пішов з барака, але настрій у Карела та його побратимів був остаточно зіпсований.

І знову — в тунель. А через півгодини якийсь піпль прийшов щось просити. Його просто прогнали, навіть не оголошуючи тривоги.

Потім спостерігачі повідомили, що четверо незнайомих в'язнів з величезним ящиком на плечах у супроводі якогось форарбайтера прямують до цього барака. Карел цього разу таки оголосив тривогу. Нервове напруження дійшло межі.

І раптом виявилося, що прибульці принесли радість, а точніше — цілу хуру різного теслярського інструменту, а найголовніше — стамески та сокири, правда, без топорищ. А це також зброя. Ті вантажники зі складу навіть гадки не мали, як підняли настрій теслям. Нічого не знав, звичайно, і лагерфюрер, за наказом якого принесено інструмент. Вантажники пішли собі, а тут, у бараці, Карел жваво розподіляв інструмент, як розподіляють зброю серед бійців…

На вечірньому апелі того дня провадилась чергова перетасовка в'язнів. Як же хвилювалися хлопці й потерпали, щоб їх не зачепило це лихо! Воно таки зачепило їх, але як! Це справді була величезна радість. По-перше, їх не розлучили, обоє вони потрапили в дванадцятий блок! По-друге, дванадцятий блок стоїть метрів за п'ятдесят від тринадцятого, а тому тепер їм не доведеться, ризикуючи кожного разу, бігати через увесь табір. А по-третє, вони будуть тепер разом з Петром, якого треба підготувати до втечі. На щастя, перетасовування в'язнів не зачепило Петра, і він залишився на своєму місці. Їм повезло так, що навіть важко було в це повірити.

Після апелю вони на радощах здушили в обіймах Петра і зайняли місце на нарах поруч із ним — якраз біля дверей барака…

Працювали тепер і вдень, і вночі. Щовечора після відбою Володя і Жора чекали, поки заснуть змучені в'язні, і Петро також, тихенько знімали з ніг гольцшуги і босоніж бігли в сусідній, тринадцятий, до чехів, де знову впрягалися в роботу. Прагнучи якнайскоріше вирватися на волю, побратими майже не дозволяли собі відпочинку. Дні мішалися з ночами. Падали з ніг від утоми й одразу ж засинали. Але сон був короткий, тривожний і чутливий, як відпочинок змученого птаха, що летить у далекий вирій і вмудряється на льоту, над безоднею моря, виключатися на короткий проміжок часу, щоб хоч трішки перепочити. Настороженість не полишала навіть уві сні. Та й спали не більше двох годин — раз чи два на добу, по черзі. Найчастіше засипали в тунелі, вибившись із сил. Але там не вистачало кисню, і того, хто заснув, витягали з підземної нори на поверхню. На повітрі, проспавши з годину, люди самі оживали, прокидалися, як після наркозу, і знову лізли в тунель…

Володя ледве тримався на ногах, на змарніле обличчя Жори лягла печать нелюдської втоми.

— Як же бути з Еріхом? — питав Володя в хвилину відпочинку. — Невже більше не побачимося з ним? Хоча б попрощатися, подякувати…

— Ох, не кажи… — зітхнув Жора. — Мене завжди мучитиме совість, що не зміг по-людськи віддячити цій благородній людині. Він знайшов нам чехів, зробив мені зуби, ділився останнім шматком хліба. А ми й не навідуємося… Давай відпросимося в Карела хоча б на п'ять хвилин, — запропонував.

Так і зробили. Карел дозволив, але сказав, що найзручніше зробити це увечері, коли у таборі повно народу. І суворо попередив:

— Лише п'ять хвилин! І не розсюсюкувати, бо й стіни мають вуха, тим більше — в центральному блоці. Дасте йому трохи продуктів, пообіцяєте навідуватись, і все. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — з полегшенням відповів Жора. Проте ждати до вечора не довелося — зустріч з Еріхом відбулася значно раніше. Несподівано до них знову навідався Бруно, який, поверхово оглянувши барак і переконавшись, що роботи наближаються до завершення, наказав Карелу негайно піти до художника Еріха і там зняти мірку з портрета, над яким зараз працює художник.