Вадим Бойко - Якщо на землі є пекло…

Хлопці поспішили до свого блоку.

— Ну, Орлятко, — сказав Жора, обіймаючи друга, — що б там не було, а нам таки доля всміхнулася цього разу!

— Ще й як! — радісно відповів йому Володя…

Вранці після апелю, як тільки пролунала команда шикуватися на роботи й на центральній лагерштрассе завирувало людське море, друзі подалися до чехів. Там їх уже чекали. Карел встиг одержати пайки на свою бригаду. На сніданок покликали Еріха. Він приніс і свою пайку, яку отримував на кухні сам, бо не числився в жодній бригаді. Швидко поснідали — чехи поспішали: вони завжди починали роботу раніше за всіх, а закінчували найпізніше і з'являлися лише на апелі.

В неділю чехи відсипалися за цілий тиждень, відновлюючи сили після тяжкої праці. Саме тому в'язні інших блоків їх ніколи й не бачили, а Володя з Жорою так довго не могли їх знайти.

Карел відкликав хлопців та Еріха в куток кімнати і сказав:

— Ось у тумбочці — буханець хліба і літрів зо два перевареної води. До вечора вам вистачить, а на вечерю щось придумаємо. Хлопці нехай поки що посплять, а ви, Еріх, прошу вас, пильнуйте біля цього вікна. Начальство сюди майже не заглядає, а якщо раптом появиться, то розбудите хлопців і відразу ж візьметесь усі за роботу. Розкладіть на підлозі з десяток табличок, трафарети, щіточки, банки з фарбою, щоб усе було напохваті. Після того, як хлопці виспляться, допоможіть їм зустрітися із земляком у кар'єрі. Нехай передадуть йому трохи хліба, води. А потім усі троє візьметесь за роботу… Все ясно?

— Так.

— Ну, тоді я пішов, а ви одразу ж замкніть за мною двері.

— Не турбуйтеся, Карел, — запевнив його Еріх. — Все буде гаразд.

Карел пішов, а Еріх, замкнувши за ним двері, порадив хлопцям:

— Лягайте он там, у глухому кутку на нижньому ярусі, — там менше світла. А я сяду біля вікна. Звідси мені видно півтабору. Спіть спокійно. Час якраз найзручніший: після розводу арбайтскоманд аристократія відпочиває від своїх нічних оргій…

Володя прокинувся од відчуття неясної тривоги. Спочатку не міг збагнути, де ж це він. А коли побачив біля вікна Еріха, заспокоївся, солодко потягнувся і тихенько, щоб не розбудити Жору, запитав:

— Еріх, довго я спав?

— Та годин зо три. Спи ще, бо спішити нам нікуди. Валь-де-мар. Ж-життя ч-чудове! Д-душа моя р-радіє, Валь-де-маре!

Володя здивовано витріщився на Еріха: що трапилось? Язик у нього заплітається, як у п'яного, збудження якесь незвичайне. «Чи не збожеволів часом?» — злякано подумав Володя, адже таке збудження він бачив у божевільних. Юнак рвучко зіскочив з койки і підійшов до Еріха.

— Що з вами, Еріх?

— Я трішки п'яний, Вальдемар. Тр-рішки від шампанського і від р-радості! — весело пояснив Еріх, його порожевіле худе обличчя світилося тихою, блаженною усмішкою.

— Від якого шампанського? — тривожно запитав спантеличений Володя.

— Від французького шампанського. Ч-чудовий напій! Міг пригостити й вас, та пожалів будити, бо вам потрібен сон, а не шампанське…

Розмову почув Жора, який уже прокинувся і, вкрай здивований, також підійшов до Еріха.

— Що трапилось, Еріх? Розкажіть усе толком, без фантазій, — похмуро попросив Жора.

— Як же я обійдусь без фантазій, коли вони несподівано переплелися з дійсністю? Уявіть собі: щойно я пив шампанське з самим гером фон Гольцом…

— З ким? — в один голос вражено перепитали юнаки.

— З гером фон Гольцом!

— Вибачте, Еріх, ви, бува, не того?.. — Жора красномовно покрутив пальцем біля скроні.

— Ні, друзі. Спершу і я так подумав про себе. Потім переконався, що це не галюцинації. Вчора я розповідав вам про фон Гольца. А оце сиджу тут, дивлюсь у вікно, ви спите, а я розмріявся… Пригадався мені фон Гольц, і я подумав: «Не бачились ми з ним уже п'ятнадцять років. Цікаво, де він тепер? Якою була б наша зустріч, якби раптом зустрілися?» Отак міркуючи, дивлюсь он туди — аж звідти йде сам гер фон Гольц, іде прямо сюди, усміхається мені і рукою привітно махає. Я аж перелякався: чи не привид? Чи не мариться мені? Протер очі, знову дивлюсь у вікно: ні, справжнісінький, живий і реальний гер фон Гольц — усміхнений, ставний і гарний, як і колись! Іде до мене — отже, треба відкривати двері. Глянув я на вас, а ви так солодко спите, що просто гріх будити. Та й чого мені боятися давнього друга? Тихенько попричиняв двері, щоб ви не прокинулись, і зустрів його за порогом барака. Обнялися міцно, заплакали… Завів я його до своєї майстерні — звідти теж добре видно, що діється в таборі. Одягнутий він шикарно: все на ньому новеньке, з голочки, пахне дорогими парфумами, на рукаві пов'язка капо, а в руці — шкіряний саквояж, та ще й повненький, бо важкий. Сміючись, гер фон Гольц сказав свою улюблену фразу: «Спритність рук і ніякого шахрайства», — клацнув замочком, виставив на стіл дві пляшки шампанського, виклав білий хліб, шоколад, масло, сир, ковбасу, консерви… Не вірите? Ось ходімо покажу.