Вадим Бойко - Якщо на землі є пекло…

Жору мучили спогади. В пам'яті зринали картини дитинства, довоєнної юності. Мальовничі одеські краєвиди, сонячні пляжі, голубе море і чарівна усмішка коханої Оленки. Ось незабутній випускний бал суботнього вечора 21 червня 1941 року. Море квітів, музика, танці, концерт художньої самодіяльності, на якому Жора співає свої улюблені пісні… Хвилюючі промови, прощання з рідною школою… Потім — рожевий світанок над морем. Жора з Оленкою зустріли його на заповітному пагорбку біля самого берега, навіть не знаючи, що вже почалася війна. А потім закрутилося все у кривавому вирі. Жора добровольцем пішов на фронт. Так і лишилися назавжди у серці й пам'яті: скорботна мати і заплакана Оленка… А потім були гарячі бої, була шалена атака на ворожі траншеї, сліпучий вибух під ногами, тяжка контузія, полон. Війна є війна… На війні не все йшло так, як уявлялося раніше. Кому — вічна слава, кому — вічна пам'ять, а кому — вічне забуття…

Чи ж доживе він до кінця війни, чи дійде до Перемоги? Чи вирветься за колючий дріт проклятих катівень, чи побачить ще волю, чи повернеться до справжнього життя? І чи знайде колись свою незабутню Оленку? І все ж таки проблиск надії ще є. «Жити!» — волає, кричить у ньому кожна клітинка. Хочеться впасти на землю й завити вовком на увесь світ. Кожна згадка — тяжка мука, але це якраз та мука, що дає сили жити, народжує тремтливу надію…

Жора машинально переставляв ноги, а думками був у світі солодких мрій. І раптом, здригнувшись, закляк на місці, немов скам'янів. Перед ним стояв, ніби вигулькнувши з-під землі, височенний, як стовп, Круцифіксалілуйя, хижо посміхаючись крізь марево золотих окулярів. Двометрова постать у довжелезній есесівській шинелі, обперезана реміняччям з парабелумом на животі, сухе, видовжене й ошкірене, як у загнузданого коня, обличчя, спотворене гримасою злоби, — усе це здалося страшним сном. Жорі забракло повітря, він застиг, вражений фатальною несподіванкою і неминучістю розплати за свій промах, за втрату пильності. То було коротке, миттєве забуття, як раптова непритомність посеред тяжкої дороги. Воно швидко скінчилось, і хлопець затремтів з відчаю та безнадії. Гостро відчув, як раптово дубіє тіло в смертельному холоді, а череп немов залізним обручем стягує… «Загинув! А що ж тепер буде з Орлятком?..» — блискавкою спалахнула гарячкова думка, і він у цю мить зненавидів себе, як підлого зрадника, що не виправдав надій побратимів. Треба б негайно зняти шапку й відскочити вбік, звільнивши дорогу, однак ще якусь мить Жора некліпно дивиться на катюгу, пройнятий жахом.

А Круцифіксалілуйя цідить крізь зуби:

— То, може, пістолетом трішки прочистити тобі мізки, дохлий кретине?

Жора заціпеніло мовчить. В наступну мить Круцифіксалілуйя кулаком в шкіряній рукавиці завдає Жорі удару в зуби і, коли юнак падає на землю, знавісніло місить його кованими чобітьми.

Захекавшись, Круцифіксалілуйя наказує Жорі підвестися, і Володя крізь сльози бачить, як важко той встає. Лице усе в крові, шапка залишилася на снігу.

— Чому вештаєшся в робочий час?

— Я йшов у ревір на прийом.

— Чому не зняв шапку і не дав дорогу?

— Я наполовину осліп. Зараз теж не бачу, тому й прошу: ради бога, простіть.

— Вішати не буду, але просвітлю. Після цього не буде потреби в медичній допомозі, — каже Круцифіксалілуйя, поправляючи на руках шкіряні рукавиці, і знову б'є кулаком межи очі.

Жора знову падає, і Круцифіксалілуйя так само осатаніло місить його чобітьми. Переконавшись, що жертва уже не ворушиться, катюга йде до центральної канцелярії, а на забризканому кров'ю снігу нерухомо лежить закривавлений Жора…

Загибель Жори означала загибель і для Володі. Адже Жора був не просто дорогим побратимом, а й часточкою недосяжної Вітчизни, єдиною ниточкою, яка зв'язувала Володю з життям. Тепер ця ниточка обірвалась. Хлопець упав на підлогу і заридав на всю штубу…

Якраз нагодився Хельмут. Він вирішив, що хлопець, злазячи з нар, упав на підлогу. Санітарові не хотілося втрачати цього «пацієнта», за якого так часто одержував хабарі. Хельмут дуже поспішав, бо в ревірі розпочався переполох — мало нагрянути якесь начальство. Він швиденько поклав Володю на нари, вийшов із штуби і замкнув на замок двері.

Через півгодини до ревіру підкотив чорний «майбах» з п'ятьма есесівцями. Серед них були рапортфюрер табору — оберштурмбанфюрер Веллінг на прізвисько Скрипаль і головний лікар Освенціма — доктор Йозеф Менгеле. Їх зустрів начальник ревіру гауптшарфюрер доктор Вольф — Сірий Вовк — зі своїм помічником шарфюрером Целлером — Круцифіксалілуйя. Після рапорту Сірого Вовка всі посунули в його кабінет.