Юліан Семенов - Ненаписані романи

… Рівно о четвертій тридцять ранку двері Грановитої палати відчинилися і ввійшов Сталін. Мабуть, Большаков його вже попередив, Верховний був у тій самій солдатській шинелі, в якій виступав недавно: похмуро кивнувши знімальній групі, він піднявся на вигородку, збиту за ці години нашими художниками; я подав знак освітлювачам, вони включили юпітери; світло було сліпуче, несподіване; Сталін прикрив очі рукою, повільно вийняв з кишені текст виступу й почав говорити — в своїй неквапливій, оглядальній манері. Я дивився на нього зблизька, бачив, як він схуд, які важкі мішки в нього під очима, яке чітке ряботиння й сивина; обернувшись до операторів, я ледь помітно дав знак; вони зрозуміли, треба уникати крупних планів. Вождю це могло нз сподобатись, народ звик до зовсім іншого обличчя Верховного: широко випростані груди, чорні вуса, примружена у смішливість очей; а тут, у Грановитій палаті, на дерев’яному помості, що зображав Мавзолей, стояв згорблений, стомлений старик.

… І в цю коротку мить, коли я обернувся до операторів, мій колега, який відповідав за звукозапис, показав руками, що й зараз, у цьому величезному, порожньому залі, коли розмірено скрекотали камери і юпітери палили обличчя Сталіна, текст Верховного так само не йде на плівку… Вмить занудило в грудях, перекриття палати почало падати на мене, задуха здавила горло, і я раптом відчув свою нікчемну, мізерну малість. Навіщо було віддавати життя за те, щоб рватися вперед і нагору?! Жив би собі тихенько й непомітно! Помер би дома, біля рідних, не прирік би їх на грядущу муку й страхіття! Але ж саме в хвилину відчаю, в кризовій ситуації, рішення приходять миттю… Коли Сталін закінчив читати виступ, зняв кашкета, витер спітнілий лоб і неквапливо пішов до виходу з Грановитої палати, я оббіг Большакова, який супроводжував Верховного й сказав: «Товаришу Сталін, вам доведеться прочитати виступ ще раз…» Ніколи не забуду, як перелякався Большаков, він не міг приховати свого страху; ніколи не забуду й реакції Сталіна: «Це ж чому»? Він спитав мене, не підводячи очей, голосом, сповненим стомленої байдужості.. І я, дивлячись на Большакова, немов гіпнотизуючи його, благаючи не видавати моєї вимушеної брехні, відповів: «У кінематографі заведено робити дубль, товаришу Сталін». Верховний нарешті повільно підвів на мене свої очі; вони лише віддалік здавались усмішливими й батьківськими; коли я побачив їх зблизька — жовті, ворушкі, тривожні, — мені стало моторошно. Сталін поволі обернувся до Большакова; обличчя наркома стало мов виліплене — прочитувався кожен мускул; але він згідливо кивнув, хоч не проронив жодного слова. Поволі обернувшись, Сталін попрямував до вигородки, під гаряче світло юпітерів. Я підбіг до звукооператора, шепнув, щоб він Ще раз перевірив усі з’єднання, підійшов до мікрофона; постукав пальцем; звуковик обм’як у кріслі і щось схоже на усмішку торкнуло його безкровні губи — все гаразд, пішло! А в моїй голові промайнула шалена думка: «От якби попросити — «Товаришу Сталін, скажіть-но: раз-два-три, проба!» І я подумав: а він же виконав би моє прохання — важливо було лише вимовити тоном наказу…

… Дубль вдався; Сталін так само, як і першого разу, не прощаючись ні з ким, повільно пішов до виходу; я дріботів слідом за Большаковим, котрий ішов, як завжди, на півкроку за Йосифом Віссаріоновичем. Уже біля дверей Сталін жорстко посміхнувся: «І в кіно самі тільки макіавеллі?»

Ці дивні слова Сталіна, які так запам’яталися Кисельову, не давали мені спокою; я шукав відповіді на запитання: «чому саме макіавеллі?»

Шукав і не міг знайти.

… У 1965 році письменник Лев Шейнін (у минулому помічник Вишинського) подзвонив мені з Кунцевської лікарні: «Ви хотіли поговорити з Вячеславом Михайловичем Молотовим? Він тут, разом з Поліною Семенівною, приїжджайте, я вас познайомлю».

За годину я був у Шейніна в палаті. Невеличкий, кругленький, він працював — після звільнення з Лефортовської тюрми — головним редактором «Мосфільму». Шейнін був людиною доброзичливою, він завжди поривався до людей. Але в розмовах був стриманий: як-не-як саме він, помічник Генерального прокурора Союзу, прибув разом зі Сталіним до Ленінграда на другий день після вбивства Кірова. Про Вишинського якось говорив мені, коли ми прогулювалися по алеях нашого письменницького селища в Пахрі: «Це людина загадкова, не варто про нього, час ще не наспів». А іншим разом, теж на прогулянці, сміючись, заговорив: «Коли мене привезли до Лефортово, я сказав слідчому: «Як буде боржомі, підпишу все, що попросите, про мою, особисто мою шпигунську роботу», — я ж знав, що кінець один… А втім, я ще не втрачав ілюзій. Черток у цьому смислі виявився найрозумнішим». — «Хто такий Черток?» — «Це слідчий Льва Борисовича Каменєва… Чудовисько було, а не людина… Він таке собі дозволяв, працюючи з Каменєвим… Словом, коли прийшли і по нього, а це сталося через місяць після розстрілу Каменєва, він крикнув: «Я вам не Каменєв, мене ви не зламаєте!» — і стрибнув з балкона». Я спитав: «Чому?» Шейнін підвів на мене свої очі-маслини, тяжко зітхнув і відповів: «Любий, не ворушіть ви цього, не треба, так буде краще для вас…»