Стефан Цвейг - Лист незнайомої (збірник)

Едґар зблід від жаху. Для всіх дітей момент, коли їх відсилають спати, є найгіршим за увесь день, адже це значить демонстративне приниження на очах дорослих, підкреслення їхньої недосконалості, недорослості, хрест дитячості, немовлячої потреби у сні. Але почути таке у настільки цікавий момент було ще гірше, адже довелося б пропустити захоплюючі історії.

– Мамо, прошу тебе, ще одну історію. Ще останню, про слонів! Дай, будь ласка, дослухати!

І він уже хотів був почати канючити, але потім згадав про свій новий статус дорослого чоловіка і вирішив не втрачати гідності. Тому обмежився цим єдиним проханням. Але мама сьогодні була на диво сувора.

– Ні, вже пізно. Іди нагору! Sois sage, Edgar. Я потім переповім тобі дуже точно все, що розкаже пан барон.

Едґар повагався. Раніше мама завжди супроводжувала його до ліжка. Але перед новим другом він не хотів клянчити у неї нічого. Його дитяча гордість прагнула зберегти хоча б видимість добровільності.

– Але ж не забудь, мамо, ти мені обіцяла. І розкажеш усе до найменших дрібниць! Про слонів і про решту! Домовилися?

– Добре, сину.

– І відразу ж! Ще сьогодні!

– Добре, добре, але тепер іди спати. Давай!

Едґар дивувався сам собі, як йому вдалося подати руку баронові і матері, навіть не почервонівши, хоча сльози уже навернулися йому на очі і горло стиснули сльози. Барон по-дружньому розкуйовдив йому волосся, і хлопець силувано усміхнувся у відповідь. Але потім змушений був миттю вибігти у двері, щоб вони не побачили, як по його обличчю котяться велетенські сльози.

Мати ще посиділа трохи внизу за столом із бароном, але вони більше не розмовляли про слонів і полювання. Після того, як пішов хлопець, між ними виникла якась незручність, зависла незрозуміла тривога. Вони перемістилися на крісла у вестибюлі. Барон демонстрував чудеса красномовства й дотепності, вона також відчувала легке пожвавлення від випитого шампанського, тож розмова швидко набула досить небезпечного відтінку. Барона складно було б назвати вродливим, але він був молодим, – по-дитячому загоріле енергійне обличчя, коротко пострижене волосся, невимушені і зворушливі у своїй поривчастості жести. Їй подобалося спостерігати за ним зблизька, і вона більше не уникала його погляду. Поволі у його словах і жестах проявлялося усе більше зухвальства, вона почувала себе так, ніби до неї доторкаються, а потім різко відсмикують невидиму руку, у повітрі загусло щось невловимо еротичне, і це примушувало її червоніти. Але потім він знову починав реготати – легко, невимушено, дитинно, і це надавало усім його нескромним поглядам видимість юнацьких жартів. Часом їй здавалося, що вже час відреагувати суворіше на надто сміливе слово, але перемагала природна кокетливість характеру, і ці невеличкі непристойності замість обурювати, лише зацікавлювали її і спонукали з нетерпінням очікувати подальшого розвитку подій. Ця смілива гра подобалася їй, і вона навіть почала брати в ній активну участь: кидала на співрозмовника дуже двозначні погляди, слова і жести, дозволила присунутися до себе впритул, відчула його голос зовсім близько від себе, а його теплий подих – на шкірі свого плеча. Захоплені грою, вони забули про час і цілком поринули у збуджену розмову, а спохопилися аж тоді, коли опівночі у вестибюлі почали гасити світло.

Жінка миттю підскочила з місця і злякано подумала, що дозволила собі зайти занадто далеко. Вона і раніше бавилася з вогнем, але тепер інстинкт підказував, що їй загрожує значно серйозніша небезпека. Вона з жахом усвідомила, що втрачає ґрунт під ногами, щось у ній зрушилося з місця й обертається все швидше, ніби під час лихоманки. Їй паморочилося в голові від страху, вина і збудливих розмов, якийсь дивний, безглуздий переляк охопив її. Їй і раніше доводилося відчувати страх у такі небезпечні моменти, але цей страх ніколи не був таким раптовим і сильним.

– Добраніч, добраніч, до завтра, – поспіхом попрощалася вона і хотіла швидко втекти.

Втекти не так від нового знайомого, як від небезпеки цього моменту і нової, досі незнаної невпевненості у власних силах. Але барон із м’якою наполегливістю затримав її руку і поцілував на прощання долоню, поцілував не один раз, як того вимагала пристойність, а чотири чи п’ять разів, пристрасно торкаючись тремтячими губами її пальців і зап’ястя. Дрож пронизав її тіло від лоскітливого доторку його вусів до шкіри. Її охопило тепле і млосне відчуття, кров ударила в голову, застукотіло у скронях, зашуміло в голові, і вона знову всім тілом здригнулася від безглуздого страху, а потім різко відсмикнула руку.