Марк Твен - Походеньки Тома Сойєра

Спокуси. – Стратегічні хитрощі. – Простаків упіймали.

Настав суботній ранок, цього літнього дня все навколо було таким світлим, свіжим, сповненим життя. У кожного в серці лунала музика, а коли серце було молодим, то пісня злітала й з вуст. Обличчя сяяли щастям, а хода перехожих нагадувала танець. Дерева акацій були рясно вкриті цвітом, і їхні пахощі розповсюджувались далеко навкруги.

Пагорб Кардіж Гілль, що височів над селом, увесь був вкритий зеленню, і знаходився так далеко, що його можна було легко прийняти за Чарівну Країну, мирну та звабливу.

Том з’явився на тротуарі, тримаючи у руках відерце з вапном та щітку на довгому держаку. Він глянув на паркан, і глибокий смуток огорнув його душу, здавалося, що засмутилась сама природа. Паркан мав у довжину тридцять ярдів, а у висоту десять футів! Життя здавалося йому недолугим жартом, а існування – суцільною каторгою. Зітхаючи, він обмакнув щітку у вапняний розчин й провів нею по найвищій штахеті; повторив дію; ще раз повторив; порівняв нікчемну білу смужку з неосяжною широчінню нефарбованого паркану і, приголомшений, вмостився на дерев’яній діжці. Джим, підстрибуючи, пробіг через ворота з бляшаним відром, наспівуючи «Дівчата з Буффало». Тягати воду із сільської колонки завжди було ненависною роботою в очах Тома, проте тепер вона постала перед ним у новому світлі. Він пригадав, що біля колонки завжди збиралась юрба дітлахів. Хлопчики та дівчата – білі, мулати та негри – одвічно товклися там, очікуючи на свою чергу, вони відпочивали, обмінювались різними дрібничками, сперечались, шарпались, бавились. Він також пригадав, що хоча колонка знаходилась лише за півтораста ярдів, Джим ніколи не повертався назад скоріше, ніж за годину, ба більше – зазвичай доводилось посилати за ним. Том сказав:

– Слухай-но, Джиме, я зганяю за водою, а ти пофарбуй замість мене.

Джим похитав головою і відповів:

– Не можна, пане Томе. Стара місіс сказала, щоб я йшов по воду і ні з ким не розмовляв. Вона сказала, що господар Том буде просити мене фарбувати замість нього, – але я маю йти і робити свою справу, а вона буде пильнувати, чи часом я не фарбую.

– Е, мало що вона казала! Вона завжди це каже. Дай-но відро, – я миттю обернуся. Вона ні про що не дізнається.

– О, мені зась, пане Томе. Стара місіс сказала, що вона мені голову відкрутить. Направду, відкрутить.

– Вона! Вона ніколи нікого не б’є, – хіба що вдарить наперстком по голові, та кого це лякає. Вона лише погрожує, але ж від слів нікому не боляче, – хіба що вона сама при цьому не плаче. Джиме, я подарую тобі кульку. Я подарую тобі білу кульку.

Джим почав вагатись.

– Біла кулька, Джиме, адже це чогось та й варте!

– Ще б пак, чудова річ, я знаю. Але, пане Томе, я страшенно боюся старої місіс.

Одначе Джим був людиною, і спокуса виявилась сильнішою за нього. Він поставив відро, і взяв білу кульку. Наступної миті він мчав вулицею з відром у руках і сверблячкою у потилиці, Том заповзято фарбував паркан, а тітка Поллі віддалялася від місця подій з черевиком у руках і переможним поглядом.

Але невдовзі Том вичерпав свою енергію. Він почав думати про розваги, на які сподівався цього дня, і його смуток подвоївся. Інші хлопці невдовзі вирушать у розмаїті захопливі експедиції, і почнуть глузувати з нього та його роботи, – ця думка обпікала його наче вогонь. Він витягнув із кишень свої скарби та оглянув їх: гральні кульки, уламки, різноманітні дрібнички; мабуть, цього вистачить, аби обміняти свою роботу на їхню, але годі й сподіватись на те, щоб придбати хоча б півгодини справжньої свободи. Він знову поклав у кишеню власне мізерне майно і відмовився від наміру підкупити хлопців. Цієї похмурої та безнадійної миті на нього зійшло озаріння. Саме так, натхненне озаріння, ані більше, ані менше. Він взяв до рук щітку і взявся до роботи. Вдалечині він побачив Бена Роджерса; в селі не було іншого хлопця, глузування якого були би гіршими для нього. Бен рухався пританцьовуючи, підстрибуючи; це свідчило про те, що він мав пречудовий настрій і найкращі плани на сьогодні. Він їв яблуко, а в проміжках було чутно його мелодійне протяжливе виття, а потому – низьке бім-бом-бом, бім-бом-бом, бо так він удавав з себе пароплав. Наблизившись, він пригальмував, вийшов на середину вулиці, різко попрямував праворуч, потім важко повернув, і усе це робив з належною поважністю, бо уособлював собою «Великий Міссурі» і вважав, що на десять фунтів занурений у воду. В його особі були поєднані пароплав, капітан та гудок машиніста, тож він уявляв, що стоїть у власній рубці, віддає накази та виконує їх.