Віталій Юрченко - Пекло на землі

Попід тином сунула гусаком чета.

– То ви тут не один! А рятуй, Боже, – радісно здивувався дядько.

– Як бачите, гурток. Хочем комуні втерти маку.

– А дай Боже. От молодці, рятуй нас Боже, – оживився дядько. – Сюди, за мною хлопченята, аж до криниці проведу. От потіха буде, рятуй, Боже. Та не щадіть їх, бузувірів. Доволі назнущались над хрещеним миром. Чули, як батюшку Александрівського намучили: їздили живорізи на ньому, як на скотині. І грому Божого на них нема. О, рятуй, Боже.

Ми тихо й шмалко йшли, а дядько розповідав про лицарства комунарські. На долині присіли.

– Котрий же то город, дядюню?

– Садок он під горою, груша висока, а далі тополі між ними й подвір’я. Але чи не краще було б вуличкою, ось недалечко, та забігти з воріт, а то ще випорснуть лихі, рятуй, Боже…

Вагалися, садком, чи вулицею. Нас 16, а їх зо 30. Е, рятуй, Боже, як дядько каже.

– Гусаком на вулицю й попід загату швидко!

І схильці, підскоком, затаївши лоскотне хвилювання, подріботали вулицею, загнули трохи праворуч і з гучним «Слава» влетіли в попівський двір.

З-під лип у холодочку обізвався нервовий стріл.

– Кидай зброю, руки вверх! – крикнуло кілька наших голосів. І одинадцять пик, заскочених, дійсно, що на слизькому, в телячім переляку дивились на цівки крісів.

– Зв’язать та міцно. Варту на дорогу, бо тут не всі.

– Братва, что за ш… – вибіг з хати розпанаханий один. З комори вилетіло два напівроздягнених.

– Петлюровци?! – роззявив багрову рябу пащеку один.

– Так, братішечка. Не сподівався? Ану, ставай-но під налигач, – порядкували хлопці.

– Что? Меня! Красногвардейца! Петлюровская свора вязать?! Да я краснознамьонєц…

– Давай злодійську лапу, бо як тарахну, то зразу в очах сіро стане, – нетерпелививсь котрийсь.

З комори вийшла знемощіла служниця.

– Боже, що я бачу! – припала вражена до дверей. Нараз верескнула: – В’яжіть собак, ріжте, катуйте, – кричала в розпуці. Підбігла до козака: – Дайте, дайте рушницю, хай помщусь.

І вхопила кріс. Ми не перечили. Картина була незвичайна.

– Де перший злодій! Де? – шукала божевільними очима. – А, це ти, харцизо, починав?!

– Тавар… братци, дак етож самосуд… За…

Та блиснув перед очима вогонь, і він брикнув на траву у клубі диму. «Братішкі» всі побараніли.

– А це той гаспид, що й душив, – і коцнула другого.

– Панове, хлопці! Згори летять вершники, – надбіг Славенко з варти.

– Утрьох лишіться тут, а решта на шлях у лаву швидко.

Щойно ми за ворота, а вершники в великій хмарі походу були вже в кількох кроках.

Разом вогонь! і бризнули в куряву. Двох хропнуло. Хвилева мішанина, крик – і банда вмить крутнула назад, аж іскри сипались коням з копит.

Це решта комунарів, що бігали по здобич на село. Скільки їх, – не час було лічити. З-за Глушковець зближалась шпарка стрілянина: інак був, що наші відступають.

Не гаялись і ми, хоч дуже не спішились, бо кожний мав коня, ще й одного в запасі. Більше мороки завдали бранці. Було сміху і одного гуляки що, ледве волочив ноги, преспокійно йшов у подвір’я, розмахуючи пляшкою й вигукуючи:

Не лякався він, хоч ми рекомендувались йому справжніми петлюрівцями, хоч приставляли кріса до самого його червоного носа.

– Плевал я на Патлюрца с високой калакольні. Я сам єдінственна панду на цєлую їх сотню гайдамаков.

А час минав, було не до комедій. Тут спробували пословиці, тільки навпаки: і тяжко кидати і шкода нести. «Залишили» за селом цих відважних розвідчиків.

Минувши Глушківці, за Тарасівкою найшли своїх. Дорогою обганяли штаб 7-ї дивізії. Якась благородна штабістка, вилазячи на бричку, виявила радість.

– Я очень рада, Колєчка [3] Микола. , что проєдємся. Засідєлісь больно в етом грязном мєстєчке.

– Воно, щоправда, мало приємности їхати назад, – байдужо відповідає Колєчка, підпомагаючи пані вилізти на бричку.

– Нє всьо лі равно?! Ліш би прокататься. Свєжая атмосфера, новиє впечатлєнія.

– Ах ти ж, короста чорносотенна, – не стримався мій Гарковець і зняв кріс.

– Чекай. Притримай злість. Цим справі не поможеш.

– І така погань по наших штабах водиться?! Тут серце крається з досади, кожну п’ядь землі лишаєш, наче себе частину, а їй любо проїхатись, однаково – куди б не їхати. А по колінах би ти їздила, кацапське стерво. Убити суку, щоб не наносила зарази. А штабіст теж вояка, що гниль таку погану возить…

– Не суши, хлопче, даремно серця. Хіба в нас мало є старшин, що, крім «частіна, курєнь, утрімання», більш нічого українського знати не хочуть! Хіба їм Україна дорога? Вони за неї тільки ховаються до часу, а про «Златокаменну матушку Москву мріють».