Віталій Юрченко - Пекло на землі

Коли це ззаду нас, десь за селом, гримнула – тарахнула сальва. Хвилина тиші. Нараз довга розстрільна, а далі несамовите «Урра». У відповідь йому «Слава», а там змішалось все у дикі крики.

Стрільня враз стихла. На нашому відтинку робота теж спинилась, неначе прислухались – чия бере.

Однак наше положення було прикре. Хто ж переміг: чи ворог прогнаний, чи ми окружені?!

Аж ось прибігли зв’язкові:

– Більшовики вступають у село. Захопили частину нашого обозу. Відступаймо.

Знялись, відходячи напів панічно. А вслід за нами шугнули червоні.

– Ліворуч городами, – передавалося по лаві. Вскочили в садки, збігаючись гуртами. На одній вулиці на нас кинулась стежа. Порснули по городах.

Поруч мене біг Власюк. Погнались, щодуху було, серединою села, повільніше пішли на околицях, спускалися в долину. Я зажахся від спеки і втоми із спрагою став пити з джерела. Власюк пішов під гору й сховався у подвір’ї.

Задовольнив снагу і стало легше. Оглянувсь навколо: холодок, розкішна благодать природи. З такою насолодою приліг би, відпочав, забув би все. А за плечима строчить кулемет. Певне десь стялись наші. І так щодня, ні хвилини супокою…

– Ай, за що ж це?! – почув, скочив крізь перелаз, поминув клуню й бачу: Власюк мій впав, а дядько хмолостяє ціпакою.

– Волоцюги! Вам воювати захотілось. Оце влада, панування.

Кров люттю заграла. Підбіг і, не чуючись в руці, вгатив прикладом в карк. Настиглий дядько брикнув з підскоком. Власюк піднявся та за кріс.

– Остав! Нехай його Господь поб’є. Як не тепер, – колись скарає совість. Біжім…

– От супостат, – задихувався Власюк. – Я до порога «води подайте, а він, гадюка, з-за вутла ломакою вбамбурив. Ну й Поділля…

Досадно було. Женуть нас. Кладемо життя за них. Жертвуємо себе, щоб відвоювати право батьківщині. І замість помагати, кленуть нас, волоцюгами називають, ціляють з-за вугла. Яка трагедія нашого вояка. Душею линем до народу, за його щастя б’ємося, а він за ворога тебе приймає…

Були й відрадно-світлі моменти щирої допомоги з боку селянства. Фронт у Глушківцях. З четою розвідчиків пішов я під Ковалівку (праворуч Глушковець), щоб забезпечити можливий наскок ззаду. Такі «номері» – нам не диво. «Червонці» скубали нас зі всіх боків, а найчастіше сіпали ззаду.

Пішли і забарились. Доходимо до Ковалівки, а з другого кінця здіймається кубло куряви. Вглядаємось – більшовики. Не так то вже й багато, село в садках – пригідне для піхоти. Отже перетинають – рішили.

Скочили в садки, складаючи плян наскоку. Головне, куди намірились чорти. Коли б знаття, що вдаряться на Глушківці: в оцій дірі б їх притиснути.

Сільську тишу прорізало кілька глухих стрілів.

– Савко! – гукнув до Гарківця. – Пройдемось селом, а ти, – наказував Петру Музиці, – будь напоготові. Можливо, розминемся, і сунуть сюди – чеснути їх густим пшоном.

Пішли попід тином. З-поза перелазу обізвалось:

– Козаки! Не йдіть в село. Рятуй, Боже, там большаки. Оце влетіли і хазяйнують у попа, – злякано таємничив дядько.

– Скільки їх? – підступаємо.

– А коней зо три десятки буде. Та ухарі такі, що рятуй, Боже. Я оце звідти. Влетіли у подвір’я і – бах, бах, рятуй, Боже. «Виходці, церковний пес. Дайош монєту й самогону». Вибігла служниця, а до неї і зразу трьох та до комори, і рятуй, Боже…

Ми слухали й міркували, що робити.

– Скажіть, чи вони розташувались там надовго?

– Хто їх зна. З коней позлазили всі.

– А чи далеко до попа?

– Та тут же зараз, під горою. Та, рятуй вас, Боже! Уб’ють анцихристи. Там крик такий зняли та стрілянину, що рятуй Боже. Верніться, чи заховайтесь десь, садки густі.

– Ну да. Садочки у вас гарненькі. Скажіть, хороший дядю. Чи до попа садочками добратись можна?

– А чом же ні. Лівим боком та через річку та й просто в батюшків город. Тільки ще раз кажу: рятуй вас Боже, не попадайтесь бісурманам в руки, тож не люди, а рятуй Боже.

– Гаразд, дякую, дядю.

Не треба тратити ні хвилини. Післав Гарківця забрати чету й городами ударити.

– Коли маєте, дядюню, час, то може пройдемось на лівий бік і вкажете дорогу до батюшкового садка.

– А чом би й ні, рятуй, Боже…

Перейшли дорогу, вступили подвір’ям у садок, пройшли зеленим холодочком і стали на стежці під загатою з бадилля.

– Оцею стежкою, козаче, прямісінько до річки, а там долиною трішечки й ліворуч криниця. Від неї стежкою просто в панотців двір. Тільки глядіть, як п’яні будуть ті харцизи, не йдіть, бо вбють іроди, рятуй, Боже.

– Ні, дядюню, а лиш так. Спасибі. Вернімося назад.