Френсіс Скотт Фіцджеральд - Прекрасні й приречені

Цей спрут виявився достатньо сильним, щоб запустити свої звивисті мацаки в Річарда Кермела. За рік після закінчення університету він потягнув його в нетрі Нью-Йорка, де він подався, разом із якимись спантеличеними італійцями, в секретарі «Асоціації допомоги молодим іноземцям». Там він пропрацював більше року, поки монотонність не почала йому надокучати. Потік іноземців не вичерпувався – італійці, поляки, скандинави, чехи, вірмени, – всі з однаковими проблемами, всі з однаково неприємними обличчями і таким же неприємним запахом, хоча, по декількох місяцях, запахи почали йому здаватися більш глибокими й різноманітними. Його остаточні висновки про необхідність такої організації були розмитими, але щодо власних відносин із нею – завершив він їх різко та безповоротно. Будь-який доброзичливий молодик, в чиїх вухах іще дзвеніли дзвони останнього хрестового походу, міг би зробити не менший внесок у спасіння цих відпадків Європи, а для Діка настав час писати.

Він жив у гуртожитку Юнацької християнської організації, але коли вирішив, що не буде більше шити сумки зі свинячих вух, то переїхав в осереддя міста й одразу знайшов роботу в «Сан». Там він протримався півроку без жодного успіху, інколи безладно пописуючи на сторону, але одного дня трапився невеселий інцидент, який безапеляційно обірвав його газетну кар’єру. Одного лютневого дня йому було доручено зробити репортаж про парад кавалерійського полку. Одначе через снігову загрозу він пішов спати перед теплим каміном, коли ж прокинувся, то написав витончену замітку про приглушений тупіт копит на снігу… І передав у газету. Наступного ранку редактор відділу міських новин отримав примірник з приміткою: «Звільнити того, хто це написав». Виявилося, що полк також налякався снігової загрози і переніс парад на інший день.

За тиждень він почав «Демона-коханця»…

У січні, що є понеділком року, ніс Річарда Кермела був постійно синім, злісно-синім і віддалено нагадував пекельне полум’я, що пожирає грішника. Його книжка була майже готова, але в міру того, як вона росла у своїй повноті, зростали й її вимоги – вона висушила його, висотала, і врешті накрила, виснаженого, своєю тінню. Він виливав свої надії, хвастощі й вагання не тільки на Ентоні й Морі, а й на будь-кого, кого міг примусити слухати. Він дзвонив ввічливим, але спантеличеним видавцям, обговорював її з випадковими візаві у клубі Гарварда; Ентоні навіть стверджував, що одного разу застав Діка за обговоренням другого розділу із літературно освіченим контролером у холодних і похмурих закапелках станції метро в Гарлемі. В ряди його повірених останнім часом було записано місіс Гілберт, вони проводили години за інтенсивним перехресним вогнем між білфізмом і літературою.

– Шекспір був білфістом, – переконувала вона його із законсервованою на устах посмішкою. – Ще б пак! Він був білфістом. Це було доведено.

Діка ця репліка не дуже зачепила.

– Якщо ти читав «Гамлета», цього просто не можна не помітити.

– Ну, він… він жив у часи, коли люди були більшими вірянами, в часи більш релігійні.

Але вона вимагала весь коровай:

– Так-так, але розумієш, білфізм – не релігія. Це вчення про всі релігії. – Вона зухвало посміхнулась йому. Це було гасло її віри. Було щось у самому поєднанні слів, що захоплювало її розум настільки, що інші слова просто не могли туди досягнути. Хоча вона могла прийняти будь-яку іншу ідею, лишень би вона вписувалась у цю блискучу формулу, яка, можливо, й не була формулою, а була доведенням до абсурду всіх інших формул.

Врешті-решт, на сцену красномовно виходив Дік.

– Ви чули про новий рух у поезії? Чи не чули? Отже, зараз багато молодих поетів відходять від старих форм, і в них непогано виходить. Тож я намагаюся сказати, що своєю книгою започаткую новий рух у прозі, такий собі ренесанс.

– Упевнена, так воно й буде, – засяяла місіс Гілберт. – Впевнена, що так і буде. Минулого вівторка я була у Дженні Мартін, хіромантки, знаєш, зараз усі від неї просто в захваті. Я сказала їй, що мій племінник зараз перейнятий однією справою, і вона сповістила, що я скоро довідаюся про його неймовірний успіх. Хоча вона ніколи тебе не бачила і не знала нічого про тебе, навіть твого імені.

Видавши правильні звуки, щоби висловити своє здивування стосовно цього приголомшливого феномену, Дік, ніби деспотичний регулювальник, повернув хід розмови у потрібне йому русло.

– Моя робота поглинає мене, тітонько Кетрін, – запевнив він її, – направду. Всі мої друзі кепкують із мене, я сам розумію, що можу бути смішним, тому не злюсь. Я гадаю, що людина має вміти сприймати жарти. Але мені це тільки додає упевненості, – підсумував він похмуро.