Генрик Сенкевич - Потоп. Том III

І весь похід, усі наступні ночі та дні були на неї схожі.

Тим часом пану Чарнецькому прислав король дві кавалерійські хоругви, повністю споряджені, і водночас листа, що незабаром гетьмани з основним військом прибудуть, а він сам із рештою піхоти й ордою швидко за ними поквапиться. Бо затримали його лише перемови з ханом, Ракочі й імператором. Пан Чарнецький втішився незмірно цією звісткою, і коли вранці наступного дня шведи вирушили далі, в клин між Віслою та Сяном, промовив пан каштелян до полковника Поляновськогo:

– Розставлені сіті, риба в матню йде.

– А ми вчинимо, як той рибалка, – запропонував пан Заглобa, – котрий їм на сопілці грав, аби танцювали, якщо не хочуть працювати, і витягнув вершу на берег. Ті лише скакали, а він узявся їх києм періщити і примовляти: «Ось так, донечки! Треба було танцювати, поки я просив».

На це пан Чарнецький зауважив:

– Будуть вони танцювати, хай лише пан маршалок Любомирський підійде зі своїм військом, яке п’ять тисяч налічує.

– Та щось його не видно, – зронив пан Володийовський.

– Приїхало сьогодні трохи підгірської шляхти, – озвався пан Заглобa. – Вони запевняють, що великими та швидкими дорогами він іде, але чи захоче з нами з’єднатися, чи на свою руку воювати, то вже інша річ!

– А це чому ж? – поцікавився пан Чарнецький, кидаючи на пана Заглобу швидкий погляд.

– Бо це чоловік надзвичайно амбіційний і слави спраглий. Я знаю його багато років і був його довіреною особою. Познайомився з ним, коли ще був молодим паничем, при дворі краківського каштеляна Станіслава. Фехтування у французів та італійців навчався і дуже вже на мене розсердився, коли я йому сказав, що це телепні і жоден із них мені не рівня. Ми заклались, і я їх сімох одного за одним розбив. Надалі він у мене вчився не лише фехтування, а й воєнного мистецтва. Почуття гумору йому від природи бракує, він тупуватий трохи, але все, що вміє, то це від мене.

– То ви такий майстер? – не повірив пан Поляновський.

– Exemplum : пан Володийовський, другий мій учень. З цього я маю справжню втіху.

– А це правда, що ви Свено зарубали?

– Свено? Отакої. Якби таке комусь із вас трапилося, то мав би все життя, що патякати, ще б сусідів запрошував, щоб їм за нагоди все розповісти, але мені про таке байдуже, бо якби я хотів прославитися, то міг би такими свенaми дорогу до самого Сандомирa вимостити. Гадаєте, не зміг би? Хай скажуть ті, хто мене знає.

– Дядько зміг би! – підтвердив Рох Ковальський.

Пан Чарнецький не чув закінчення цієї балачки, бо дуже над словами пана Заглоби замислився. Знав і він про амбіції пана Любомирського, тому не сумнівався, що той або захоче йому свою волю накинути, або самостійно діятиме, хоч би це навіть шкоду Речі Посполитій завдало б.

Тому суворе його обличчя спохмурніло, і став воєначальник бороду свою скубати.

– Ого! – шепнув Янові Скшетуському пан Заглобa. – Щось там пан Чарнецький гірке гризе, бо його обличчя схожим на орлине зробилося, зараз так когось і клюне.

Утім пан Чарнецький озвався:

– Треба, щоб хтось із вас із листом від мене до пана Любомирського поїхав.

– Я його знайомий, тому викликаюся, – запропонував Ян Скшетуський.

– Гаразд, – погодився вождь, – чим знаменитіший, тим краще.

Пан Заглобa звернувся до пана Володийовськогo і знову прошепотів:

– Вже і крізь ніс промовляє, це ознака великого збудження. Пан Чарнецький насправді мав срібне піднебіння, бо його власне куля багато років тому під Бушею вибила. Тому коли він був зворушений, розгніваний і неспокійний, то завжди промовляв різким і деренчливим голосом.

Тепер він звернувся до пана Заглоби:

– А може, й ви з паном Скшетуським поїхали б?

– Охоче, – погодився пан Заглобa. – Якщо я чогось не доб’юся, то ніхто не доб’ється. Врешті до такого великородного шляхтича вдвох буде солідніше.

Пан Чарнецький стулив губи, скубонув бороду і промовив немовби сам до себе:

– Великородний! Великородний!

– Цього ніхто панові Любомирському не забере, – зауважив пан Заглобa.

А пан Чарнецький брови насупив:

– Річ Посполита й сама велика, а родів відповідно до неї немає великих, малі лише, і бодай би земля поглинула тих, хто про це забуває!

Замовкли всі на таку сильну промову, після якої пан Заглобa помовчав і сказав:

– Відповідно до всієї Речі Посполитої, звісно!

– Я також не із солі виріс, і не з ріллі, лише з того, що мені болить, – oзвaвся пан Чарнецький. – А біль цей залишили мені козаки, котрі ось рота прострелили. А тепер болить мені швед, і тепер або я цю болячку здолаю, або вона мене, в чому допоможи мені, Боже!