Тадеуш Доленга-Мостович - Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki

Вчора надіслала листа Мостовичу. Знаю, що він страх не любить писати листи, але телеграмою мені відповість напевне. Йому я зможу звірити деякі свої переживання і запитати, що він про них думає.

Коли ввечері всі пішли, Яцек сів біля мого ліжка і сказав:

– Мене часто дивує, чому люди так рідко розуміють інших. По-моєму, на світі було б куди менше несправедливості, коли б одні зволили пояснювати мотиви своїх вчинків, а другі – розуміти їх і оцінювати, як велить сумління.

Він говорив неначе сам до себе. Був замислений і смутний. Я невимушено мовила:

– Люди надто заклопотані собою.

– Навпаки, – похитав він головою. – Вони клопочуться своїми ближніми, але клопочуться поверхово. Звідси стільки облудних думок і стільки гіркоти. Я більш ніж певен, що в рай потрапляє куди більше людей, як нам здається.

Я подумала про Роберта і притакнула:

– Авжеж. Я цілком поділяю твою думку. Ніколи ж бо не знаєш, які страшні чи просто несприятливі обставини зумовлюють чийсь лихий вчинок.

Він пильно подивився на мене.

– Ти серйозно так думаєш?

– Цілком серйозно. Кожен може допуститися помилки.

Яцек поцілував мені руку.

– Мене тішить, що ти так думаєш, Ганечко. Тим більше, що поблажливість – вельми рідкісна риса. А надто в жінок… Бачиш, Ганечко, я хотів тобі де в чому признатися. Я хотів признатися тобі в тому, що, мов скабка, сидить у моєму сумлінні…

– Я слухаю тебе, Яцеку, – мовила я, затамувавши віддих.

– Колись, як я був ще зовсім молодий і недосвідчений, я покохав одну дівчину. Покохав так сильно, що, якби вона зажадала од мене чогось найстрашнішого, я вчинив би це без вагання. Ти сказала, що підозрюєш, ніби я мав не один роман, коли ми ще не були разом. Так от, це неправда. У мене був лиш один роман, який до того ж і не можна назвати романом. Коли я шукаю для нього відповідної назви, мені спадають на думку слова «фарс», «драма», «трагедія», «комедія помилок» – усе, що хочеш, тільки не роман. Тепер, коли переді мною виразно постали два можливих шляхи, коли я цілковито зібрався з думками, я можу щиро поговорити про це з тобою. Я знаю, ти зумієш мене вислухати і постараєшся не судити надто суворо.

– Можеш бути в цьому певний.

– Дякую тобі.

– Знай, Яцеку, в тебе немає кращого друга, ніж я.

Він зробив такий порух, наче хотів узяти мою руку, щоб поцілувати її, але одразу ж відсунувся. Як видно, його вколола думка, що перед правдивим зізнанням це було б не гречно з його боку.

Я знала, як мені повестися. Треба було полегшити йому зізнання, витягти з нього якнайбільше, залишивши йому далеку перспективу можливого пробачення, але водночас не шкодувати проявів ображеної гідності та гіркого смутку скривдженої душі.

Яцек почав розповідати:

– Це було вісім років тому. Хоч мені й минуло вже двадцять чотири роки і дехто з моїх ровесників мав на той час чималий життєвий досвід, я, як тепер розумію, належав до тих, що не були вельми обізнані з життям, надто легко піддавалися своїм пориванням і легковажно хапали те, що давала їм доля. Кажучи просто, був наївний. Кінчаючи університет, я пробува5в під опікою дядька Довгірда, якого ти, напевне, пам’ятаєш, бо він був у нас на весіллі.

– Пам’ятаю, – потвердила я. – Дуже милий чоловік.

– Я завжди його цінував. І якби в той час більше довіряв його досвідові, то багато чого, напевне, склалося б інакше і я сьогодні не карався б наслідками тодішніх помилок. Та, зрештою, дядько, посідаючи високе і надзвичайно клопітне становище посла, був завжди страшенно зайнятий і не міг приділити мені багато часу. Саме тоді я й познайомився з одною дівчиною. Познайомився в досить незвичайний спосіб, що, як мені тоді здавалося, був пророчим. Ось як це було. Коли я від’їжджав машиною від посольства, якась молоденька і дуже гарна дівчина мало не впала мені під колеса. Вона так перелякалася, що мені довелось одвезти їі, майже непритомну, додому, а точніше, до готелю, в якому вона мешкала разом з батьком. Це знайомство швидко перейшло у взаємне почуття. Батько тої дівчини був іноземець, що приїхав у своїх комерційних справах. Він узяв з собою дочку, щоб вона пізнала велику столицю і її людей. Оскільки я приятелював з багатьма дипломатами, то упрохав одну з жінок у нашому посольстві, щоб вона ввела мою дівчину в усі ті салони, в яких я бував. Вона скрізь справила прекрасне враження, і всі почали називати наші імена разом.

Яцек на мить замовк і коротко сказав:

– Ми стали коханцями.