Іван Франко - Украдене щастя (збірник)

Франко-поет – автор 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі окремих творів: «Баляди і розкази» (1876), «З вершин і низин» (2 видання: 1887 та 1893), «Зів’яле листя. Лірична драма» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Давнє й нове» (1911), «Вірші на громадські теми» (1913), «Із літ моєї молодости» (1914), а також збірки «Поеми» (1899). Поемарій Франка включає близько півсотні творів, серед яких чільне місце посідають етологічна епопея «Панські жарти» (1887), поеми-казки «Лис Микита» (1890), «Абу-Касимові капці» (1895), «Коваль Бассім» (1900), а також історичні («На Святоюрській горі», 1900) та філософські поеми («Смерть Каїна», 1888; «Похорон», 1897; «Іван Вишенський», 1898; «Мойсей», 1905). Окрім того, Франко – автор своєрідних антологій поетичних переспівів-варіяцій: «Найдавніша історія України до р. 1008 в поетичних образах» (інша назва – «Студії над найдавнішим Київським літописом»; 1907—1916) й «Ad urbe condita» (поетичні твори за мотивами історії Стародавнього Риму; 1915—1916) та упорядник «антології української лірики від смерти Шевченка» «Акорди» (1903).

Прозова творчість Франка – це насамперед «новелістичний Декамерон» (І. Денисюк), себто понад 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 збірок малої прози (серед них – «Борислав», 1877; «Галицькі образки», 1885; «В поті чола», 1890, «Obrazki galicyjskie», 1897; «Коли ще звірі говорили», 1899, 2-е вид. 1903; «Сім казок», 1900; «Староруські оповідання», 1900; «З бурливих літ», 1903; «Маніпулянтка і інші оповідання», 1904; «На лоні природи і інші оповідання», 1905; «Місія. Чума. Казки і сатири», 1906; «Батьківщина і інші оповідання», 1911; «Рутенці», 1913, та ін.). Крім того, Франко – автор 10 творів великих прозових жанрів – повістей та романів «Петрії і Довбущуки» (1875—1876, 2-а ред. – 1909—1912), «Boa constrictor» (1878, 2-а ред. 1884, 3-я – 1905—1907), «Борислав сміється» (1880—1881, незакінчений), «Захар Беркут» (1883), «Не спитавши броду» (1885—1886, незакінчений), «Лель і Полель» (1887), «Для домашнього огнища» (1892), «Основи суспільности» (1894—1895), «Перехресні стежки» (1900), «Великий шум» (1907).

Драматургія Франка, започаткована ще в дрогобицький період, збагатила українську літературу зразками історичної («Три князі на один престол», 1874; «Славой і Хрудош», 1875) і психологічної драми («Украдене щастя», 1891—1893), соціяльної комедії («Рябина», 1886, 2-а ред. – 1893—1894; «Учитель», 1893—1894), неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки («Сон князя Святослава», 1895), «сократичного» філософського діялогу («На склоні віку», 1900), одноактної п’єси різноманітної тематики («Послідній крейцар», 1879; «Будка ч. 27», 1893—1897; «Майстер Чирняк», 1894; «Кам’яна душа», 1895; «Суд Святого Николая», 1895; «Чи вдуріла?», 1904).

Перекладацький доробок Франка охоплює величезний діяпазон світового письменства та усної народної творчости від найдавніших часів до поч. ХХ ст. Письменник переклав українською твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур (частину з них, щоправда, – за посередництвом німецької мови), у т. ч. зразки вавилонської, єгипетської, староіндійської, староарабської словесности, античного письменства (насамперед поеми Гомера та Гесіода, діялоги Платона, а також великий «Вибір із старогрецьких поетів»), ліричної та епічної поезії народів світу («Слово про похід Ігоря», «Рукопись Короледворська», «Пісня про Нібелюнґів», численні народні пісні, балади та романси), класичні твори Данте, В. Шекспіра, Дж. Мільтона, Р. Бернса, Дж.-Ґ. Байрона, П. Б. Шеллі, Т. Гуда, Ґ.-Е. Лессінґа, Й.-В. Ґете, Ф. Шіллера, Г. Гайне, К.-Ф. Маєра, В. Гюґо, Е. Золя, А. Доде, П. Верлена, Ж. Мореаса, Г. Ібсена, О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, К. Гавлічка-Боровського, А. Міцкевича, Я. Врхліцького, Й. С. Махара та багатьох ін. (див., зокрема, збірку поетичних перекладів «Думи і пісні найзнатніших європейських поетів», 1879). Франкові також належать переклади українських народних пісень та поезії Т. Шевченка німецькою мовою. До того ж, письменник часто виступав як вимогливий і кваліфікований редактор перекладів, виконаних іншими особами (напр., низки драм В. Шекспіра в перекладах П. Куліша).

Франко-вчений – автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства, перекладознавства, мистецтвознавства, реліґієзнавства, історії, економіки, соціології, філософії, ба навіть описового природознавства. Видатний філолог, Франко здобув визнання в міжнародної наукової спільноти свого часу насамперед як упорядник і науковий редактор фундаментальних корпусів «Апокрифи і леґенди з українських рукописів» (у 5 т., 1896—1910) та «Галицько-руські народні приповідки» (у 3 т., 6 кн., 1901—1910), автор ґрунтовних досліджень з історії української літератури («З остатніх десятиліть ХІХ віку», 1901; «Южнорусская литература», 1904; «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.», 1910, та багато ін.)., у т. ч. літературної медієвістики («Іван Вишенський і його твори», 1895; «Карпаторуське письменство ХVІІ—ХVІІІ вв.», 1900; «Святий Климент у Корсуні», 1902—1905, окреме вид. 1906; «До історії українського вертепу ХVІІІ в.», 1906, тощо) та шевченкознавства («Темне царство», 1881—1882, окреме вид. 1914; ««Тополя» Т. Шевченка», 1890; «“Наймичка” Т. Шевченка», 1895; «Шевченкова “Марія”», 1913, та багато ін.), естетико-психологічного трактату «Із секретів поетичної творчости» (1898), мовознавчих праць («Етимологія і фонетика в южноруській літературі», 1894; «Двоязичність і дволичність», 1905; «Причинки до української ономастики», 1906; «Літературна мова і діялекти», 1907, й ін.), циклу фольклористичних моноінтерпретацій «Студії над українськими народними піснями» (1907—1912, окреме вид. 1913). Класикою українського перекладознавства стала праця «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1912, окреме вид. 1913).