– Був ти у саду? – питає.
– Був, – говорю сміло я.
– Бачив ти пчолу? – питає.
– Бачив, – кажу сміло я.
– Кілько ж ніг пчола та має?
– Ніг я їй не рахував. —
І за се одно питання
Спік мене, бодай пропав!»
КОТЛЯРЕВСЬКИЙ [29] Котляревський Іван Петрович (1769—1838) – український письменник, театральний і громадський діяч, зачинатель нової української літератури, зокрема поезії (завдяки поемі «Енеїда») та драматургії («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»).
Орел могучий на вершку сніжному
Сидів і оком вдовж і вшир гонив,
Втім, схопився і по снігу мілкому
Крилом ударив і в лазур поплив.
Та груду снігу він крилом відбив,
І вниз вона по склоні кам’яному
Котитись стала – час малий проплив,
І вниз ревла лавина дужче грому.
Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз.
Та був у нім завдаток сил багатий,
І огник, ним засвічений, не згас,
А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.
* * *
Жіноче серце! Чи ти лід студений,
Чи запашний чудовий цвіт весни?
Чи світло місяця? Огонь страшенний,
Що нищить все? Чи ти, як тихі сни
Невинности? Чи як той стяг воєнний,
Що до побіди кличе? Чи терни,
Чи рожі плодиш? Ангел ти надземний
Чи демон лютий з пекла глубини?
Чим б’єшся ти? Яка твоя любов?
В що віриш? Чим живеш? Чого бажаєш?
В чім змінне ти, а в чім постійне? Мов!
Ти океан: маниш і потопляєш;
Ти рай, добутий за ціну оков.
Ти літо: грієш враз і громом убиваєш.
СИКСТИНСЬКА МАДОННА [30] Екфразис однойменної картини Рафаеля Санті (1483—1520), що зображує Богоматір з малим Ісусом, св. Варварою та св. Сикстом (час створення бл. 1513—1519).
Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твої красоти?
Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О, глянь на мене з свої висоти!
Бач, я, що в небесах не міг найти
Богів, перед тобою клонюсь тоже.
О Бозі, духах мож ся сумнівати
І небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя – не казка, ні!
І час прийде, коли весь світ покине
Богів і духів, лиш тебе, богине,
Чтить буде вічно – тут, на полотні.
* * *
Ось спить дитя, невинний ангел чистий.
Смієсь у сні – се ангел з ним іграє…
Сплакне у сні – се ангел, в облак мглистий
Розплившися, манить його й щезає.
І сон отсей нестертий, віковистий
В душі його по собі слід лишає:
З дитячих снів той ангел променистий
Раз в раз бажання, тугу в нім збуджає.
Рвесь молодець від батька і від мами
Чогось шукати десь в чужій чужині,
А ангел з далі кличе: «Д’ мині! Д’ мині!»
Любви, надії він спішить стежками,
Там плід здобуде, тут лиш квіти зв’ялі,
А ангел з далі кличе: «Далі! Далі!»
Із книги «Зів’яле листя. Лірична драма»
(Львів, 1896; 2-е вид . , Київ, 1911)
Із циклу «Перший жмуток»
(1886—1893)
* * *
Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твоє лице,
Чогось мов щастя й волі серце прагне
І в груді щось метушиться, немов
Давно забута згадка піль зелених,
Весни і цвітів, – молода любов
З обійм виходить гробових, студених.
Себе я чую сильним і свобідним,
Мов той, що вирвався з тюрми на світ;
Таким веселим, щирим і лагідним,
Яким я був за давніх, давніх літ.
І, попри тебе йдучи, я дрижу,
Як перед злою не дрижав судьбою;
В твоє лице тривожно так гляджу, —
Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.
Якби ти слово прорекла мені,
Я б був щасливий, наче цар могучий,
Та в серці щось порвалось би на дні,
З очей би сліз потік поллявся рвучий.
Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,
І приязнь мусила б нам надокучить,
В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,
Роздільно нам прийдеться і вмирать.
Припадком лиш не раз тебе видаю,
На мене ж, певно, й не зирнула ти;
Та прецінь аж у гріб мені – се знаю —
Лице твоє прийдеться донести.
* * *
Так, ти одна моя правдивая любов,
Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;
Ти найтайніший порив той, що бурить кров,
Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться.
Читать дальше