Franz Kafka - Романи

– Люба пані господине, – сказав К., – це зовсім не єдиний шлях до Кламма, він вартий не більше, ніж інші. А ви, пане секретар, хіба вирішуєте, чи довідається Кламм про те, що я тут скажу?

– Звичайно, – сказав Момус і подивився з-під скромно опущених вій праворуч і ліворуч, де нічого не було видно, – бо навіщо в іншому разі потрібен секретар?

– Отже, бачите, пані господине, – сказав К., – насамперед мені доведеться шукати шлях не до Кламма, а до пана секретаря.

– Цей шлях я хотіла вам відкрити, – сказала господиня. – Хіба я не пропонувала вам сьогодні вранці передати ваше прохання Кламмові? Це можна було б здійснити через пана секретаря. Ви відмовилися, а тепер вам усе одно не залишається нічого іншого, як тільки цей шлях. До речі, після вашої сьогоднішньої витівки, коли ви спробували напасти на Кламма, шанси на успіх стали ще меншими. Але ця остання, крихітна, майже зникла надія, якої, правду кажучи, не існує, – це все, що у вас є.

– Як трапилося, пані господине, – запитав К., – що ви спочатку відмовляли мене від зустрічі з Кламмом, а тепер ставитеся до мого прохання так серйозно і навіть вважаєте, що для мене все буде втрачено, якщо мої плани не здійсняться? Якщо людина одного разу від щирого серця намагалася мене відрадити робити будь-які спроби зустрітися з Кламмом, як може статися, що тепер та сама людина так само наполегливо штовхає мене на шлях до Кламма, навіть якщо припустити, що цей шлях веде зовсім не туди?

– Хіба я штовхаю вас уперед? – запитала господиня. – Хіба це називається підштовхуванням уперед, коли я говорю вам про безнадійність усіх ваших намагань? Це було б справді вершиною нахабства, якби ви вирішили тепер перекладати відповідальність за свої вчинки на мене. Можливо, вас до цього спонукає присутність пана секретаря? Ні, пане землемір, я зовсім вас ні до чого не спонукаю. Єдине, в чому я можу зізнатися, це те, що я трохи переоцінила вас, коли побачила вперше. Таке миттєве завоювання Фріди злякало мене, я не знала, чого ще від вас чекати, хотіла запобігти подальшим нещастям і вирішила спробувати вплинути на вас проханнями й погрозами. Зараз я вже набагато спокійніше ставлюся до цього всього. Робіть, що хочете. Ваші дії можуть залишити глибокі сліди хіба що на вулиці, в снігу, але більше ніде.

– Ви не до кінця пояснили свої суперечливі слова, – сказав К. – Але я задовольняюся й тим, що звернув вашу увагу на ці неузгодженості. А тепер, пане секретар, скажіть, будь ласка, чи пані господиня каже правду, і протокол, який ми з вами складемо, може мати наслідком те, що мені дозволять з’явитися перед Кламмом? Якщо це так, то я готовий відповісти на всі запитання. Для цього я на все готовий.

– Ні, – відповів Момус. – Немає підстави говорити про такі взаємозв’язки. Ідеться тільки про те, щоб скласти для реєстратури Кламма в Селі детальний опис того, що відбувалося сьогодні після обіду. Загалом цей опис уже готовий, вам потрібно задля порядку зробити лише кілька доповнень. Іншої мети тут немає й бути не може.

К. мовчки подивився на господиню.

– Чому ви на мене так дивитеся? – запитала вона. – Хіба я сказала щось інше? З ним так завжди, пане секретар, завжди одне й те ж. Він перекручує те, що йому говорять, а потім стверджує, що йому сказали неправду. Я казала йому з самого початку і завжди повторюватиму, що в нього немає ні найменших шансів зустрітися з Кламмом; а якщо шансів все одно немає, то й цей протокол не допоможе. Хіба може щось бути яснішим? Далі я сказала, що цей протокол може бути єдиним офіційним зв’язком між ним і Кламмом. Це також достатньо чітко й однозначно. Якщо він мені не вірить, то я й далі не розумію, чому і з якою метою. А коли він усе ще сподівається проникнути до Кламма й не змінить своїх намірів, допомогти йому може єдиний справді офіційний місток між ним і Кламмом, тобто цей протокол. Це все, що я сказала, а той, хто стверджує щось інше, злісно перекручує мої слова.

– Якщо це так, пані господине, то прошу вас пробачити мене, – сказав К. – Я неправильно вас зрозумів, бо сподівався, як тепер виявляється, помилково, що почув у ваших словах про існування якоїсь найменшої надії для мене.

– Справді, – сказала господиня. – Це мої слова. Ви знову їх перекручуєте, але тепер у протилежному напрямку. Такий шанс у вас є, і він залежить тільки від цього протоколу. Та не потрібно поводитися так, як ви, і прямо питати пана секретаря, чи зможете ви побачити Кламма, якщо відповісте на запитання? Коли діти так питають, над ними сміються, коли так робить дорослий, він ображає владу. Пан секретар милостиво пом’якшив це своєю витонченою відповіддю. Надія, про яку я говорю, існує в тому, що завдяки протоколу ви, можливо, отримаєте щось схоже на зв’язок із Кламмом. Хіба цього недостатньо? Якщо вас запитати, чим ви заслужили честь мати таку надію, ви можете назвати хоча б щось? Більше про цю надію не скажеш, а пан секретар як посадова особа ніколи не робитиме ніяких, навіть найменших натяків на це. Йому, як він і сказав, ідеться лише про опис сьогоднішнього пополудня, це потрібно задля порядку; більше він вам не скаже, навіть якщо ви зараз знову його запитаєте, посилаючись на мої слова.