Franz Kafka - Романи

– Тут надто темно, – сказала жінка. – Я принесу свічку.

І вона вийшла з кімнати, переступаючи через розкидані на підлозі папери.

– Моя дружина для мене велика опора, – сказав староста, – у цій важкій канцелярській праці, яку, до того ж, потрібно виконувати лише поміж іншим. Щоправда, для писання в мене є помічник, учитель, але навіть і з ним ми не встигаємо завершити все, це просто неможливо, тому залишається багато невирішених справ, я їх зберігаю в тій скрині. – І він показав на іншу шафу. – А тепер, коли я хворію, нас просто завалило, – сказав він і втомлено, але гордо відкинувся на подушки.

– Може, я допоміг би вашій дружині в пошуках? – запропонував К., коли жінка повернулася зі свічкою і стала на коліна перед шухлядою, шукаючи наказ.

Староста з умішкою похитав головою:

– Я вже сказав, що не маю перед вами жодних службових таємниць, але дозволити вам порпатися в документах – це все-таки занадто.

У кімнаті стало тихо, було чути лише шарудіння паперу. Староста, можливо, навіть трохи задрімав. Тихенький стукіт у двері змусив К. озирнутися. Це були, ясна річ, помічники. Добре, що він їх зміг уже хоча б трохи виховати, і вони не ввалювалися відразу до кімнати, а шепотіли спершу крізь прочинені двері:

– Нам холодно на вулиці.

– Хто там? – злякано запитав староста.

– Це мої помічники, – сказав К. – Я не знаю, де мені залишити їх чекати, на вулиці надто холодно, тут вони будуть заважати.

– Мені вони не перешкоджатимуть, – доброзичливо сказав староста. – Нехай зайдуть. Зрештою, я їх знаю. Давні знайомі.

– Але мені вони заважають, – відверто сказав К., перевів погляд із помічників на старосту і назад і побачив, що в усіх трьох абсолютно однакові посмішки. – Та якщо ви вже тут, то заходьте й допоможіть пані дружині старости знайти папку, на якій слово «землемір» підкреслено синім.

Староста не заперечував. Те, що заборонялося К., дозволялося помічникам, і вони кинулися до паперів, хоча більше перевертали їх, аніж шукали, і поки один читав напис, другий видирав йому з рук аркуш. А жінка стояла на колінах перед порожньою шухлядою і, здається, припинила пошуки. У всякому разі, свічка стояла від неї досить далеко.

– Помічники, – сказав староста із задоволеною посмішкою, так, ніби все відбувалося згідно з його розпорядженнями, але ніхто про це не здогадувався. – Отже, вони вас обтяжують. Але ж це ваші власні помічники.

– Ні, – стримано відповів К. – Вони пристали до мене вже тут.

– Як це «пристали»? – сказав староста. – Ви маєте на увазі, що вам їх призначили?

– Саме так, призначили, – погодився К. – Але вони могли з тим же успіхом впасти з неба, таким безглуздим було це призначення.

– Безглуздо в нас тут нічого не робиться, – заперечив староста і навіть сів прямо, забувши, що в нього болять ноги.

– Нічого? – запитав К. – А як же мій виклик?

– Ваш виклик, очевидно, теж був обдуманим, – відповів староста. – Але другорядні обставини все заплутали, і я доведу вам це з документами в руках.

– Документи не знайдуться, – сказав К.

– Не знайдуться? – вигукнув староста. – Міцці, поквапся, будь ласка! Але спочатку я можу розповісти вам цю історію й без документів. У відповідь на той наказ, про який я вам розповідав, ми надіслали подяку й повідомлення, що нам не потрібен землемір. Але, здається, ця відповідь не потрапила до потрібного відділу, назвімо його «А», а замість цього опинилася у відділі «В». Таким чином, відділ «А» залишився без відповіді, але й відділ «В» отримав, на жаль, не ввесь наш лист, невідомо, чи лист залишився невідправленим, чи загубився дорогою, – в усякому разі, це трапилося не в самому відділі, в цьому я переконаний. У кожному разі, до відділу «В» надійшла тільки порожня канцелярська папка з написом, що в документах, які додаються, йдеться про виклик землеміра, хоча насправді ніяких документів не було. Відділ «А» в цей час чекав на нашу відповідь, і в них були нотатки про цю справу, але, як це зі зрозумілих причин часто трапляється, і це виправдано навіть в установах, де справи провадяться на найвищому рівні, їхній референт сподівався на те, що ми дамо відповідь, і тоді залежно від потреби він або викличе землеміра, або ж листуватиметься з нами в цій справі далі. У зв’язку з цим він не звернув належної уваги на подальший хід справи, і вона поступово забулася. У відділі «В» частина нашого листа потрапила до рук відомого своєю надзвичайною ретельністю референта, італійця на ім’я Сордіні. Відверто кажучи, навіть мені, людині втаємниченій, важко збагнути, чому цей чоловік із його надзвичайними здібностями досі перебуває на такій не надто високій посаді. Отже, Сордіні надіслав нам порожню папку від документів назад, для доповнення. Від часу надсилання першого листа з відділу «А» на ту мить минуло вже багато місяців, якщо не років. Зрозуміло, що, коли документ відправлено належним чином, він потрапить до потрібного відділу не пізніше як наступного дня і того ж дня опиниться в роботі, якщо ж трапиться, що документ піде не тим шляхом, а враховуючи досконалість організації праці в нашій установі, цей шлях потрібно шукати мало не навмисно, то все це може тривати досить довго. Коли ми отримали відповідь Сордіні, то лише досить туманно змогли пригадати, про що ж, властиво, йдеться. Тоді ми працювали лише вдвох, я і Міцці, вчителя нам на допомогу ще не призначили, копії листів зберігалися лише у важливих справах, коротше кажучи, ми змогли тільки досить туманно відповісти, що нам про подібний виклик нічого не відомо, а потреби в роботі землеміра немає… Але, – перервав сам себе староста, так, ніби азарт оповідача завів його надто далеко чи, щонайменше, існувала імовірність того, що він міг би аж так далеко зайти, – вам не нудно все це слухати?