Джек Лондон - Морський вовк

– Це судно незабаром пройде повз нас, – мовив я. – Воно йде в протилежному напрямі, – мабуть, до Сан-Франциско.

– Дуже можливо, – відповів Вовк Ларсен. Тоді, відвернувшись від мене, гукнув: – Кок! Гей, кок!

Кок вигулькнув з камбуза.

– Де той юнга? Скажи йому прийти сюди!

– Зараз, сер, – і Томас Магрідж майнув на корму, де пірнув у люк біля штурвала. За хвилину він повернувся, а слідом за ним з’явився присадкуватий парубок років вісімнадцяти, з обличчям похмурим і злим.

– Ось він, сер, – сказав Магрідж.

Але Вовк Ларсен, не сподобивши кока поглядом, звернувся відразу ж до юнги:

– Як тебе звуть?

– Джордж Ліч, сер, – понуро відповів хлопець; було видко, що він розуміє, нащо його покликано.

– Прізвище не ірландське, – буркнув капітан, – О’Тул або Маккарті краще пристало б до твоєї пики. Певно, підсипався до твоєї матері якийсь ірландець.

Я бачив, як хлопець стиснув кулаки і від гніву в нього побагровіла шия.

– Та хай, – вів далі Вовк Ларсен. – Ти, певно, маєш поважні причини, щоб забути своє прізвище; але це не моє діло, доки ти добре справляєшся. Ти, звичайно, з Телеграф-Гілу. По твоїй пиці видно. Упертий і нахабний. Знаю вашу породу. Тут у мене треба викинути ці штуки з голови. Зрозумів? Через кого ти наймався, до речі?

– Через Маккріді і Свенсона.

– Сер! – гримнув Вовк Ларсен.

– Через Маккріді і Свенсона, сер, – поправився юнга, але в очах йому спалахнув злий вогник.

– Хто одержав завдаток?

– Вони, сер.

– Так я й думав. А ти, мабуть, іще з біса радий був. Бо інакше б ти не втік так легко від деяких добродіїв, що розшукують тебе.

Парубок умить обернувся на лютого звіра. Тіло його вигнулося, немов готуючись до стрибка, лють спотворила йому обличчя, і він прохрипів:

– Ну, це вже…

– Що, що? – перепитав Вовк Ларсен з особливою лагідністю в голосі, так ніби його дуже цікавило, що він почує далі.

Парубок завагався і врешті стримався:

– Нічого, сер. Я мовчу, я нічого не сказав.

– Ось ти й показав, що я таки не помилився, – задоволено осміхнувся капітан. – Скільки тобі років?

– Оце минуло шістнадцять, сер.

– Брешеш! Тобі вже вісімнадцять стукнуло. Навіть на цей вік ти занадто великий, і й м’язи в тебе, як у жеребця. Забирай своє манаття і йди на бак. Тепер ти матрос. Маєш підвищення, чуєш?

Не чекаючи хлопцевої згоди, капітан повернувся до матроса, що саме кінчав зашивати мерця.

– Йогансене, ти знайомий із навігацією?

– Ні, сер.

– Ну, дарма. Ти будеш за помічника. Збереш свої пожитки й перейдеш у каюту на його койку.

– Слухаюсь, сер, – радісно відповів Йогансен, повернувся і пішов.

Та колишній юнга все стояв нерухомо.

– А ти чого чекаєш? – спитав Вовк Ларсен.

– Я не наймався за матроса, сер, – була відповідь, я наймався за юнгу. Я не хочу служити матросом.

– Забирай свої речі й негайно ж на бак!

Цього разу наказ Вовка Ларсена пролунав категорично. Але юнак дивився спідлоба і не рушав з місця.

І тут удруге Вовк Ларсен появив свою страшну силу. Це скоїлося несподівано і тривало якихось дві секунди. Стрибнувши футів на шість, не менше, він опинився біля юнака і вдарив його кулаком під здухвину. Ту саму мить, наче мене теж хтось ударив, і мені заболіло під грудьми. Я згадую про це, щоб показали, які чутливі були тоді мої нерви і які незвичні були для мене такі брутальні сцени. Юнга, – а він важив принаймні сто шістдесят п’ять фунтів, – скрутився. Тіло його повисло в Ларсена на кулаці, немов мокра ганчірка на палиці. Потім він злетів у повітря, окреслив коротку дугу і гепнувся головою та плечима об палубу. Там він і лишився лежати, скорчений від болю.

– Ну? – спитав Ларсен мене. – А ви як?

Я глянув на шхуну, що наближалася до нас і вже була майже поруч, не далі як за двісті ярдів. То було гарненьке на вигляд, чепурне суденце. На одному з вітрил видніли великі чорні цифри; пригадавши малюнки, які мені колись доводилось бачити, я зрозумів, що це лоцманський бот.

– Що то за судно? – спитав я.

– Лоцманський бот «Леді Майн», – сердито відповів капітан. – Здихався своїх лоцманів і вертається до Сан-Франциско. За такого вітру він буде там годин за п’ять-шість…

– Тоді, будь ласка, подайте йому сигнал, щоб мене забрали на берег.

– На жаль, моя сигнальна книга впала за борт, – сказав він, і серед мисливців, що стояли гуртом, почувся сміх.

Я розмірковував хвилину, дивлячись йому просто у вічі. Я допіру бачив, як суворо він повівся з юнгою, і знав, що зі мною він, певно, вчинить те ж саме, коли не гірше. Отож, кажу, я розміркував, а потім зробив те, що вважаю за найсміливіший у своєму житті вчинок. Я підбіг до борта й, махаючи руками, закричав: