Френсіс Фіцджеральд - Остання красуня Півдня

– Я не це мала на увазі, – сказала місіс Орал. – Ви знаєте про деталі?

– Ні

– Я так і думала, що ви нічого не знаєте. А ще я подумала, що ви повинні володіти такою інформацією – тобто мати докладний звіт про те, де ваші гроші та скільки їх. Тож я набрала містера Хеджа, котрий добре знав вашого батька, й попросила його сьогодні прийти та подивитися папери. Також він збирався зайти в банк вашого батька і взяти фінансові звіти по рахунках. Гадаю, ваш батько не написав заповіт.

Деталі! Деталі! Деталі!

– Дякую вам, – промовила Янсі. – Я вам надзвичайно вдячна.

Місіс Орал енергійно кивнула головою три чи чотири рази й підвелася.

– І оскільки Хельму я сьогодні відпустила, то, мабуть, сама приготую вам чай. Ви б хотіли чаю?

– Гадаю, що так.

– Гаразд, я приготую для вас чудовий чай.

Чай! Чай! Чай!

Містер Хедж, представник одного з найдавніших шведських сімейств міста, прибув у дім Янсі о п’ятій. Він сумно, як і належить, майже похоронно, привітав її, сказав, що чув про її горе й висловлює глибокі співчуття; що допомагав організовувати похорон і зараз розповість їй все про її фінансове становище. Чи, часом, не знає вона про заповіт? Ні? Тоді, мабуть, він його не склав.

Та заповіт був. Він майже одразу знайшов його у шухляді стола містера Боумана, проте з іншими паперами йому довелося розбиратися до одинадцятої вечора, перш ніж надати більше інформації. Наступного ранку він прибув о восьмій, поїхав у банк о десятій, опісля – відвідав певну брокерську фірму й повернувся до Янсі ополудні. Він кілька років знав Тома Боумана, та був зовсім вражений, коли дізнався про стан, у якому цей красень-гультяй залишив свої справи.

Він порадився з місіс Орал, і цього вечора стримано повідомив наляканій Янсі про те, що вона, практично зосталася без грошей. Посеред розмови принесли телеграму із Чикаго, з якої Янсі дізналася, що минулого тижня тітка відправилася у круїз Індійським океаном і не планує повертатися раніше наступної весни.

Прекрасна Янсі, така щедра й дотепна, завжди на короткій нозі з усіма прикметниками, не змогла знайти у своєму словнику слів, щоб описати своє горе. Здригаючись, як ображене дитя, вона піднялася на другий поверх і сіла навпроти дзеркала; розчісувала волосся, намагаючись відволіктися. Сто п’ятдесят разів провела вона по пасмах, нібито це була певна процедура, а потім ще сто п’ятдесят – відчувала таке горе, що не могла зупинити нервові рухи. Вона розчісувала його, допоки рука не заніміла, та затим взяла гребінець в другу долоню й знову почала пригладжувати волосся.

Наступного ранку служниця знайшла її на підлозі – вона спала серед білизни, яку витягнула з комода й розкидала по кімнаті. Повітря було важким й солодким від запаху пролитого парфуму.

Точніше, якщо не надавати великого значення професійно похмурому містеру Хеджу, Том Боуман залишив грошей достатньо – можна сказати, – більш ніж достатньо, щоб забезпечити свої посмертні потреби. Крім того, він залишив меблі, накопичені за двадцять років, швидкий родстер з астматичними циліндрами й дві тисячодоларових акції одного з ювелірних магазинів, які приносили близько 7,5 відсотка доходу. На жаль, ці акції на біржі не котирувалися.

Коли авто й умеблювання було продано, а оштукатурене бунгало – передано власнику, Янсі з жахом наважилася оцінити свої ресурси. В неї виявилося близько тисячі доларів. Якщо їх вкласти у щось, то гроші могли б підвищити рівень доходу до п’ятнадцяти доларів на місяць. І, як бадьоро підмітила місіс Орал, цих коштів якраз вистачило б на кімнату в пансіоні, яку жінка підшукала для неї. Янсі так зраділа цій новині, що розплакалася.

Тож вона вирішила діяти так, як і будь-яка приваблива дівчина в такій ситуації. З твердим рішенням, дівчина розповіла містеру Хеджу, що хоче вкласти тисячу доларів у видатковий рахунок, опісля – вийшла з його офісу й зайшла в перукарню навпроти, щоб зробити зачіску. Це несподівано підняло їй настрій. Того ж дня вона залишила пансіон і поселилася в невеличкій кімнатці найкращого готелю міста. Якщо вже доведеться потонути в бідності, то робити це слід розкішно.

У підкладку її найкращого траурного капелюшка було зашито три новеньких стодоларових купюри – останній подарунок батька. Чого вона очікувала від них, чому ховала їх так – сама не розуміла. Можливо, вона це зробила тому, що вони потрапили до неї за таких обнадійливих обставин, і завдяки радісній аурі цього заступництва, що відбивалася в новеньких хрустких паперових особах, вони могли б купити для неї веселіші речі, ніж самотні трапези й вузькі пансіонні ліжка? Вони ототожнювалися з юністю, успіхом і красою; вони якимось дивним чином стали всім тим, що вона втратила тієї листопадової ночі, коли Том Боуман, увівши її в інший, нерозсудливий світ, втопився в ньому сам і залишив її, самотню, шукати шлях назад.