Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. II частина

Втім, вони не завжди наважувалися поставити навіть це запитання, не вивідавши попередньо, в якому стані перебувала шапочка. Якщо цей виразний предмет туалету низько насувався на лоба, то був ясний знак, що важка праця триває. У моменти хвилювання він був хвацько зсунутий набік. А коли відчай охоплював авторку аж надто сильно, шапочка зривалася рішучою рукою й кидалася на підлогу. У такі моменти гість мовчки зникав, і, поки веселий червоний бантик не з’являвся знову над натхненним чолом, ніхто не насмілювався потурбувати Джо.

Вона аж ніяк не вважала себе генієм, але коли її охоплювало творче натхнення, віддавалася йому з повним самозреченням і вела блаженне існування, забувши про неприємності, турботи або погану погоду на той час, поки залишалася в щасливому і благополучному уявному світі, де було повно друзів, майже настільки ж реальних і настільки ж дорогих їй, як і будь-який з її друзів у плоті.

Сон не турбував її очей, їжа стояла незаймана, день і ніч були занадто короткі, щоб встигнути насолодитися щастям, яке приходило до неї тільки в такі періоди. Заради цих годин варто жити, навіть якщо вони не приносили ніяких інших плодів. Божественне натхнення зазвичай тривало тиждень або два, а потім вона виходила зі свого «виру», голодна, сонна, сердита або сумна.

Джо щойно прийшла до тями після одного з подібних нападів, коли її вмовили супроводити панну Крокер на публічну лекцію, і в нагороду за свою ласкавість вона отримала нову ідею. Це була загальнодоступна лекція про єгипетські піраміди, і Джо частково здивував вибір такої теми для подібної аудиторії, але вона погодилася допустити, що якесь величезне соціальне зло буде виправлено або якась глибока потреба задоволена розкриттям величі фараонів та їх династій перед слухачами, чиї думки були зайняті цінами на борошно й вугілля і чиї життя були присвячені спробам розгадати загадки, складніші за таємниці Сфінкса.

Вони прийшли рано, і, поки панночка Крокер штопала принесену із собою панчоху, Джо намагалася розважитися, спостерігаючи за людьми, які займали одну з ними лаву. Зліва від неї сиділи дві матрони з масивними лобами, вдягнені у відповідні капелюшки, що обговорювали жіночі права й одночасно плели мереживо. Трохи далі розташувалася пара скромних закоханих, котрі трималися за руки, поряд – похмурого вигляду стара діва, що їла м’ятні льодяники з паперового пакетика, за нею дрімав якийсь старий джентльмен, накрившись жовтою хусткою, в порядку підготовки до майбутньої лекції. Єдиним сусідом Джо справа був вдумливого виду хлопчина, поглинутий читанням газети.

Це було дешеве ілюстроване видання, і Джо уважно вивчала найближчий до неї твір мистецтва, марно намагаючись здогадатися, який невипадковий збіг обставин зажадав мелодраматичного зображення індіанця в повному бойовому «макіяжі». Той падав у прірву разом із вовком, що вчепився йому в горло, а поблизу два розлючених молодика з неприродньо маленькими ступнями й великими очима втикали один в одного ножі, а на задньому плані скуйовджена жінка з широко розкритим ротом тікала в ліс. Відірвавшись на хвилину від читання, щоб перегорнути сторінку, хлопчина помітив, що Джо дивиться на нього, і по-дружньому запропонував їй половину газети, сказавши грубувато:

– Хочеш почитати? Історія – перший сорт!

Джо взяла простягнутий листок із усмішкою – навіть дорослою вона так і не позбулася звички симпатизувати хлопчикам – і незабаром занурилася у звичний лабіринт любові, таємниць і вбивств, бо ж історія належала до того розряду легкого читання, в якому дається повна свобода пристрастям, а коли автору не вистачає винахідливості, грандіозна катастрофа очищає сцену від половини дійових осіб, залишаючи другу половину радіти з приводу загибелі першої.

– Непогано, так? – сказав хлопець, коли вона пробігла очима останній абзац частини, що їй дісталася.

– Гадаю, і ми з тобою змогли б написати не гірше, якби спробували, – відповіла Джо, яку тішило його захоплення цією літературною халтурою.

– Я вважав би себе щасливчиком, аби умів так писати. Вона, кажуть, здорово заробляє на таких історіях, – і він вказав на ім’я пані С. Л. Е. Н. Г. Нортбері під заголовком оповідання.

– Ти її знаєш? – запитала Джо з раптовим інтересом.

– Ні, але я читав усі її розповіді та знаю хлопця, який працює в конторі, де друкують цю газету.

– І ти кажеш, що вона добре заробляє на таких історіях? – Джо з іще більшою повагою поглянула на дикувату групу на малюнку і на знаки оклику, що густо всіяли сторінку.