Hermann Hesse - Деміан. Кнульп

Так от, у кінці уроку Деміан замислено повідомив мені:

– У цьому, Сінклере, є щось таке, що мені не подобається. Перечитай цю історію і перевір її на смак – тут відчувається якась прісність. Особливо епізод із двома розбійниками. Чудова картина з трьома хрестами, що стоять поруч на пагорбі! Але ось виникає ця сентиментальна повчальна історія з порядним розбійником. Спочатку він був злочинцем і творив свої мерзенні діла, казна-що, і раптом – він кається і святкує оте сльозливе свято свого виправлення і каяття! Який сенс у такому каятті за два кроки від могили – скажи на милість? Це знову не що інше, як звичайнісінька попівська історія, солодкувата і лукава, зворушливо-сльозлива і з моралізаторським підґрунтям. Якби тобі сьогодні треба було вибирати в друзі одного з цих двох розбійників або вирішувати, кому з них ти виявив би радше довіру, ти звісно ж не вибрав би цього плаксивого покаянника? Ні, ти вибрав би іншого – той молодець, бо має характер. Йому наплювати на покаяння, яке в його становищі може бути тільки гарною балачкою, він іде своїм шляхом до кінця і не зрікається в останню мить диявола, який йому досі сприяв. Він має характер, а люди з характером у біблійній історії часто опиняються в програші. Можливо, він теж нащадок Каїна? Як ти гадаєш?

Я був вражений. Де-де, а в історії з розп’яттям я вважав себе знавцем! І тільки тепер зауважив, як мало особистого, як мало уяви, фантазії я проявляв, коли слухав і читав її. І все ж нова думка Деміана звучала фатально – вона загрожувала перевернути в мені уявлення, які я вважав непохитними! Ні, не можна було так обходитися з усім і всіма, і з найсвятішим також!

Він помітив мій спротив одразу ж, перш ніж я встиг щось сказати.

– Гаразд, – сказав він примирливо, – це давня історія. Тільки не треба прибирати такого серйозного вигляду! Але я хочу тобі ось що сказати: тут є один із тих моментів, де можна чітко побачити прорахунки цієї релігії. Йдеться про те, що цей Бог, і Старого і Нового Завіту – постать хоч і чудова, але це не те, що він, власне кажучи, повинен представляти. Він – це все гарне, благородне, батьківське, чудове і також високе, сентиментальне – цілком правильно! Але світ складається водночас і з чогось іншого. А все це просто полишають на поталу дияволу, і вся та частина світу, вся та друга половина, приховується й поспіль замовчується. Скажімо, прославляють Бога як Творця всякого життя , а статеве життя, на якому, власне, життя й тримається, просто суцільно замовчується, а то навіть оголошується диявольською спокусою і гріхом! Я не маю нічого проти, щоб пошановувати Бога Єгову – анічогісінько. Але я гадаю, ми повинні пошановувати і вважати священним усе, весь світ, а не тільки цю штучно відокремлену, дозволену половину! Отже, поряд із богослужінням нам потрібне і служіння протилежному божеству. Це, по-моєму, було б справедливо. Власне, треба було б сотворити бога, який містив би в собі і «диявольські спокуси», тобто такого бога, перед яким не потрібно заплющувати очі, коли відбуваються найприродніші речі в світі.

Він, усупереч своїй манері, неабияк розгарячився, однак тут же посміхнувся і припинив бентежити мою душу.

Але в мені ці слова зачепили таїну всього мого отроцтва, яку я постійно носив у собі і про яку я ніколи нікому не казав жодного слова. Те, що тоді Деміан розповів про Бога і диявола, про божественно-дозволене і про замовчуване «диявольське», точнісінько збігалося з моїми власними думками, моїм власним міфом, думкою про два світи або про дві половини світу – світлу і темну. Усвідомлення того, що моя проблема – це проблема всіх людей, проблема всього існування і всякого мислення, – промайнуло переді мною, немов священна тінь, і мене пойняв страх і благоговіння, коли я побачив і несподівано відчув, як глибоко причетні мої найінтимніші думки й моє потаємне життя до вічного потоку великих ідей. Усвідомлення цього не було радісним, хоча воно щось підтверджувало й було в чомусь приємним. Воно було суворим і різким, бо в ньому відчувалася відповідальність, завершення дитинства, початок самостійності.

Уперше в житті розкриваючи свою глибоку таємницю, я розповів приятелеві про те, що не відпускало мене з дитинства. Я розкрив свою думку про «два світи», і він одразу зрозумів, що я, ймовірно, у глибині душі згоден з ним і визнаю його правоту. Але це було не в його стилі – щоб цим скористатися. Він вислухав мене з глибокою увагою, яку часто дарував мені, і дивився прямо в очі, аж я змушений був відвернутися. Бо в його погляді я знову побачив ту дивну, тваринну позачасовість, той неймовірний правік.