Hermann Hesse - Деміан. Кнульп

Немов уві сні, я скорився його голосу й у відповідь тільки кивнув. Може, це промовляв голос, який виходив з мене самого, який все знав? Краще й чіткіше, ніж я сам?

Деміан міцно ляснув мене по плечу.

– Отже, правда? Так я й гадав! Тепер ще одне-єдине запитання: ти знаєш, як звати того хлоп’яка, який щойно пішов звідси?

Я злякався до знемоги, моя таємниця від необережного дотику болісно стиснула груди – їй не хотілося виходити на світ Божий.

– Який іще хлоп’як… Ніякого хлоп’яка тут не було…

Він засміявся.

– Ану ж бо кажи! Як його звати?

Я прошепотів:

– Ти… говориш про Франца Кромера?

Він вдоволено кивнув.

– Чудово! Ти молодець, ми ще станемо з тобою друзями. Але я мушу сказати тобі одну річ: цей Кромер, чи як його там, – гидкий хлопець. Щось підказує мені, що він негідник. Що скажеш?

– О, так… – зітхнув я. – Він мерзенний, він – диявол! Але заради Бога – він нічого не повинен знати! Ти хіба його знаєш? Чи він тебе?

– Заспокойся. Він пішов, він не знає мене. Ще не знає. Але я був би не проти якось познайомитися з ним. Він, мабуть, навчається у народній школі?

– Так.

– А в якому класі?

– У п’ятому… Але благаю – не кажи йому нічого! Будь ласка, нічого не кажи!

– Заспокойся – тобі нічого не буде. Невже ти не хочеш розповісти мені про цього Кромера трохи більше?

– Я не можу! Облиш це!

Він помовчав.

– А шкода… – сказав він перегодом. – Ми могли би продовжити наш цікавий дослід. Та я не хочу завдавати тобі переживань. Але ти маєш усвідомити: твій страх перед ним не є виправданим. Такий страх нас цілковито руйнує, його треба позбутися. Ти повинен звільнитися від нього, якщо хочеш стати дорослим хлопцем. Розумієш? Звісно, ти можеш не розповідати… Але ти ж бачиш, що я знаю дещо більше – здогадуюсь… Чи не винен ти йому якісь гроші?

– Винен… Але не це головне! Я не можу про це розповісти – не можу!

– А якщо я дам тобі ту суму, яку ти йому винен? Я б міг спокійно дати її тобі.

– Ні-ні, не в тім річ! Я прошу тебе: нікому про це не кажи! Ні слова! Ти зробиш мене нещасним!

– Довірся мені, Сінклере. Гаразд, свою таємницю ти відкриєш мені як-небудь згодом…

– Ні, ніколи, ніколи! – вигукнув я запально.

– Як хочеш. Я мав на увазі, що коли-небудь, можливо, ти розкажеш мені більше. Але добровільно, звісно. Ти ж не думаєш, що я вчиню так само, як той Кромер?

– О, ні… Але ж ти нічого про це не знаєш!

– Авжеж, нічого. Я тільки розмірковую про це. І ніколи не вчиню так, як отой Кромер, можеш мені повірити. Та й ти ж мені нічого не винен…

Ми мовчали досить довго, і я зрештою заспокоївся. Але обізнаність Деміана загнала мене в глухий кут.

– Тепер я піду додому, – сказав він і щільніше запнув під дощем грубе вовняне пальто. – Хочу тільки нагадати тобі ще раз: ти повинен відв’язатися від цього типа! Якщо вже ніяк не виходить по-іншому – убий його! Ти б викликав у мене повагу і схвалення, якби так зробив. Я б тобі допоміг.

Мене охопив жах. Я згадав історію про Каїна. Мені стало моторошно, і я тихо заплакав. Занадто багато страхіть було довкола мене.

– Ну, гаразд, – посміхнувся Макс Деміан. – Іди додому. Якось упораємося. Хоча вбити було б найпростіше. У таких справах чим простіше – тим краще. Нічого доброго ти від цього приятеля Кромера не діждешся.

Я прийшов додому, і мені здалося, що я не був тут бозна-скільки часу. Все виглядало інакше. Між мною і Кромером зажевріла якась надія, якесь майбутнє! Я більше не був сам-один! Тільки зараз я побачив, яким самотнім був я зі своїми думками впродовж усього цього часу. І я тут же подумав про те, про що вже не раз розмірковував: зізнання батькам принесло б мені полегшу, але повного звільнення воно б не дало. Натомість я мало не зізнався сторонній людині, і на мене повіяло передчуттям порятунку!

Проте мій страх аж ніяк не був подоланий, і я ще чекав довгих і важких розмов із батьком. Тим дивнішим було для мене, що все відбувалося так тихо, мовчки, без галасу.

Однак свисту Кромера перед нашим будинком не було чутно вже день, два – ні, три дні, тиждень! Я боявся цьому повірити і внутрішньо був насторожений: чи не з’явиться він несподівано саме тоді, коли його вже перестанеш чекати? Але він так і не з’явився! Не довіряючи своїй свободі, я все ще цілковито в це не повірив. Поки нарешті випадково не зустрів… Франца Кромера. Він плентався Канатною вулицею просто мені назустріч. Побачивши мене, він здригнувся, скорчив якусь криву гримасу і тут же повернув назад.