Василь Стус - Том 2. Час творчості

Будні тут тобі про свято,
а про свято – будні правлять.
Хоч занадто творчу хату
пильні погляди буравлять,
хоч твоє зголіле серце
тут обмацують руками -
не зважай на те, не сердься:
те одвічне, що над нами,
стріли повиймає з рани
і губами обцілує -
адже хвиля пожадана
убиваючи рятує.

Край золотого бережка
вода струміла,
щока, солона і гірка,
мені щеміла.
Єдвабом теплим обдало
мій зір колючий,
вечірнє сонце відійшло
за дальні кручі.
І захід дзвоном калатав,
і звістувала
зоря між радісних заграв,
що ніч настала.

На однакові квадрати
поділили білий світ.
Тільки нащо це? Не знати,
нащо. А вселенський гніт
чавить ката, чавить жертву,
безневинного – нема.
Всім судилося померти
за замками сімома.
На квадрати людське горе
поділили – і радій,
укоряючись покорі,
бо Господь нагородив
божевіллям переселень,
конкуренцією зла.
Ти мене даремне, леле,
в світ неправди привела.
Душ намарне ґвалтування
без причини, без мети.
Соти ярого страждання,
пустографки самоти.

Б’ється серце, як пташа німе,
буде спогадами надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде – буде плакати.
Будуть сипати сухі сніги,
будуть ще й дощі періщити,
посмутніють вірні вороги,
а зрадливі друзі – тішитись,
що одної голови нема
і не буде вже повіки-вік,
лиш затужить по тобі зима,
по бідасі чоловікові.
Скоро смерть мене в похід візьме,
і життя не буде надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде – буде плакати.

Оцей світанок – ніби рівний спалах
нічного парашута, що розкрився,
та, втративши тяжіння до землі,
завис над світом – наче передумав
і вирішив вернутися увись
(заломлена інерція бажання
геть вимертвила цей опуклий спалах
сліпого болю) – сизий голуб – досвіток
збудив мене своїм крилом страпатим
і прохилив ілюзію життя
(десь гавкав пес і видалося, наче
сувій століть помалу став згортатись
і на мезолітичному виткові
так довго полотна не попускав).
Летів розлого чорний-чорний ворон
обезземеленим безкраїм небом,
і безберегий лет його значився,
як апокаліпсису переддень.
І так здалося: предковічним мітом
не можна вже душі переконати,
що однонапрямкова, як одвіку,
надій, погроз і часу течія.
Бо вже давно усе те пережите,
що довго крилося будучиною.
Майбутнє – все в минулому. Сьогодні -
лиш візерунок мертвої душі.
І ще здалося – вдосвіта, наосліп:
що я себе утратив многотою
самопомноженого цього світу,
що світиться біноклями страждань -
моїх любовей, товчених на скалки,
де кожна скалка круглиться, мов око
побожеволілого од нещастя,
що я згубився – сотнями відбитків
самосебезмертвілого в довірах
і нахиляннях до безодні світу,
котра гогоче тьмою, мов яскиня
неолітична: вабить і страшить.
Був досвіток. І засклена осліплим
підсиненим чорнилом спроневіри
небесна твердь мовчала, як отерпла,
лиш чорний-чорний ворон пролітав -
окреслював мезолітичні кола,
мов діри всесвіту.

Загородили білий світ
будинками і муром -
і обернулося на міт
моє життя похмуре,
і утікати почала
земля моя кохана,
лиш дві руки, як два крила,
шукають безнастанно
опорятунок – угорі,
в осліплій сивій висі.
Тепер віддайся смертній грі.
Тепер, зблудивши в лісі
несусвітенних цих обмов,
пильнуй надію в хащі,
спізнавши вочевидь: любов,
як і життя – пропащі.
Та віддавайся смертній грі,
цій подрузі навіки.
Мов таті, свищуть чагарі,
розверзлось чорне віко
непам’яті, неначе труп
скоцюрблений спускають
на мотузках, у кілька рук.
І знову повертають
тебе землі, що почала
віддавна утікати.
Стреми ж до неї – в два крила,
щоб смертю смерть попрати.

Ця мить – як тріщина у камені,
загусла на смолу пітьма.
Ані минулого нема мені,
ані майбутнього – нема.
Уводноволені течуть
як ноче-дні, так і дне-ночі,
лиш серце вірити не хоче
і цідить сіру каламуть
на вечори, і дні, і ранки,
і ночі – вискалки ждання.
Був віщий сон: мов коло ґанку
приспала зграя вороння
і голу хату обліпила,
і довго каркала в вікно.
Зимова блискавка розбила
твій дім надвоє – колуном.
І як зліпити половинки,
з’єднати як – сам Бог не зна.
І плаче син, голосить жінка,
немов зигзиця, край вікна.