Ґео (Георгій) Шкурупій - Двері в день. Міс Адрієна

Ось на одному з будинків високо під самим шостим поверхом він побачив маляра. Маляр гойдався в повітрі, сидячи на дошці, що спускалася з покрівлі на міцних канатах. Маляр спокійно, похитуючись в своєму сідалі від маленького вітру, мастив будинок.

Чоловік зупинився й почав стежить за маляром. Йому в уяві почали вставати картини, одна страшніша за одну.

Він бачив, як маляр напружено тягся до карніза, силкуючись помастити його вапною. Раптом маляр схопився за канат, сідало загойдалось, потім вітер трохи покрутив ним.

В уяві чоловіка виникла заскорузла величезна рука, забруднена фарбою. Ця рука в корчах схопилася за канат, але ось неначе електричний струм пройшов рукою, пальці розсунулись, рука майнула в повітрі, і чорне тіло маляра, б’ючись об карнізи й підвіконня, ринуло з шостого поверху на тротуар.

Чолозік відхитнувся і зажмурився. Коли він розплющив очі, то знову побачив методично метушливу вулицю й маляра, що поволі гойдався на дошці, помахуючи своєю щіткою.

Чоловік знову став дивитися на маляра. Вів стояв доти, доки знову не витяг із свого синього піджака годинника і подивився на нього. В цей час далекий фабричний гудок загув на обідню перерву.

Чоловік у синьому костюмі досадливо одмахнувся від маляра і пішов далі. Коли він завернув за ріг вулиці, то раптом спинився. Потім він прожогом кинувся бігти. Спереду він побачив великий натовп людей, що тлумом стояв біля високого будинку. В центрі натовпу стояв зеленкуватий автомобіль негайної допомоги.

Чоловік у синьому костюмі вдерся в натовп і, не зважаючи на лайки й стусани, вліз в самий центр. Натовп людей хвилювався й гомонів.

– Маляр!

– Ах, яке нещастя!

– У нього мабуть діти. Упав з покрівлі!..

– Вже нічого не зроблять…

– Гу-у-у-у…

Як од стурбованого бджолиного рою, гуло в повітрі, ворушилось, тиснулось, гойдалось в один бік, потім у другий. Міліціонери в червоних кашкетах сюрчали в свистки і розпихали людей. Потім автомобіль негайної допомоги, розрізавши натовп, як воду, відійшов геть.

Він був зайвий.

І тепер чоловік у синьому костюмі побачив біля самих своїх ніг тіло людини, що лежало на цеглах тротуару. Тіло лежало з підламаними руками й розбитою головою. Обличчя не було зовсім, була кривава рана, що викликала в очах людей жах і обурення.

Чоловік, стримавши приступи жаху й огиди, став жадібно оглядати розбите тіло. Він у думках порівнював його зі своїм тілом, порівнював довгасте скривавлене волосся на голові й робив висновки.

Маляр, що упав з покрівлі, був приблизно одного росту з ним, волосся було темне й довге, як у чоловіка в синьому костюмі. Обличчя не можна було впізнати, бо воно було зовсім розбите.

Чоловік у синьому костюмі, зваживши це все, заспокоївся. Він тепер байдуже дивився на натовп і на вулицю, його думки були далеко звідси. Вони були в минулому житті маляра. Гримаса жалю промайнула неголеним обличчям чоловіка, але він одразу стримав себе. Йому зробити це було досить важко, бо він чомусь несамохіть відчував дивну провину перед цим розбитим тілом. Йому було моторошно, що тут у самому центрі людського натовпу, в центрі клопотливого життя лежить смерть.

В натовпі шукали родичів померлого. Незабаром виявилося, що в нього нікого нема і нікому навіть забрати тіло його звідси з каміння, від настирливих поглядів цікавих і безтурботних перехожих. Тоді з’явилася площадка. Тіло маляра поклали на неї, прикрили мішком, і коні, наче почуваючи, що вони везуть, жалібним, урочистим кроком потяглися вздовж вулиці.

Тіло маляра повезли в морг. Коли й там деякий час не знайдеться документальний родич, тіло віддадуть анатомам, студентам, і маляр тоді служитиме громаді до останнього шматочка свого вже мертвого м’яса.

Чоловік у синьому костюмі з непокритою головою йшов до самого моргу.

Шумить, гарячково вирує, кричить міський ринок. Продає цибулю й фалшиві діяманти, сперечається та б’ється, коли справа набуває газартної гри. Життя тут кипить найнапруженіше. Тут можна знайти все, що виробляє країна: від фабричних виробів до потворних покидьків людства. Ї в цьому місці, де концентрується темп і рух, де переливається хвилями життя, де люди безтурботно й легковажно женуться за своїми буденними потребами, в непомітному кутку причаїлося бюро трун. Тут виробляють і продають труни всіх розмірів і ґатунків, гуртом і вроздріб.

У великій крамниці, що нагадує теслярську майстерню або сарай, двоє муругих типів стругають дошки. Тонкими білими стрічками видирається дерево зі струганків, закручується кучерявими кільцями і тонко співає якоїсь пісні. Дерево, як жива істота, шкварчить і стогне піл струганками, вирівнюється, вилащується, молодіє і, нарешті, набуває форми, що її люди вважають за труну.