Ґео (Георгій) Шкурупій - Двері в день. Міс Адрієна

Їду я ніби до Держвидаву і несу нові матеріяли, що мусять ще раз обурити наше міщанство своєю одвертістю та сміливістю. Дивлюсь, на тротуарі стоїть Пушкін, одягнений в чорний костюм, в еспанському плащі… Знаєш, так, як його малюють!

Стоїть він і дивиться кудись у простір понад людей, візників і автомобілів, а коло нього крутяться наші критики й поети.

– Як ся маєте, Олександре Сергійовичу?..

– Що ви написали новенького?

– Олександре Сергійовичу, я закоханий у вашого «Євгенія Онєгіна»!

– Ваш новий твір обов’язково преміює наше жюрі…

– Дозвольте, Олександре Сергійовичу, до вашого костюма пушинка причепилася. Дозвольте, я її скину! Ах, який чудовий костюм!

Став я так збоку, хочеться і мені з ним про діло поговорити. А вони крутяться, трохи ручки йому не цілують. Став я й дивлюсь на цих червоїдів. Раптом Пушкін подивився на мене.

– А ви, Михайле Васильовичу, чого до ручки не приложитесь? – спитав він мене й іронічно посміхнувся.

– Зверніться до Вересаєва, – відповів я йому, – він спец.

– А ну їх у…, цих хробаків! – вилаявся Пушкін.

З цими словами кам’яні хмарочоси завалились з гуркотом на нас, і я прокинувся. Хтось сильно тарабанив у двері кімнати, ніби йому було ніколи.

Це був Сотник, який із друкарні приніс № 2 «Нової Генерації».

Так мені приснився Пушкін.

Компанія за столиком загомоніла ще дужче, обговорюючи цей надзвичайно характерний сон.

Теодор Гай мимоволі вислухав це оповідання, як мимоволі піддавався і всім іншим впливам галасливої пивної.

Гострі, прокислі пахощі пива мішалися з їдким духом вбиральні, що допомагала сучасним епікурейцям нищити жовте, трохи гірке питво.

Стрільці, одягнені в зелені уніформи, наївно й грубувато фліртували з жінками, витрачаючи аскетизм касарень. Кілька проституток, що сиділи за одним столиком, розташували на стільцях своє біле випещене м’ясо і, як завзяті рибалки, закинули вудки своїх поглядів у каламутні річки залі. Кожна вудка кінчалася гачком із блискучих ніг у шовкових панчохах і лакованих черевиках. Якась двонога риба мусіла клюнути на цю новітню принаду.

Вже трохи сп’янілий Теодор Гай напружував свою думку, щоб винайти спосіб виплисти з цієї каламутної ріки, щоб одірватись від такого гачка, що міцно затяг його у трясовину обивательства.

Двері пивної були відчинені в ніч, в літню ніч, що блищала золотими сузір’ями, плюскала рікою й сліпучо сяяла електрикою вулиці. Вийти в двері, вийти в ніч, як виходить корабель у відкрите море, і він може стати вільним моряком, він знову зможе стати мандрівником до мети.

Безліч різноманітних плянів, один дивовижніший за другий, спадали на думку Гаєві. Безліч інсценіровок і театральних інтриг, запозичених з авантурних романів і карколомних фільмів, ввижалися йому, як втомленому плавцеві ввижається земля чарівних островів.

Гай бачив перед собою високу й хижу постать Дмитра Гамуза – диригента прилюдного пияцтва, бачив жилаву постать Семена Терещука, блискуче декольте дружини, яка сиділа коло каси, і все напруженіше вишукував способу, який зробить його знову мандрівником до мети, як альхеміки вишукували елексир життя й чарівні секрети, що обертають скло на діямант, а звичайний морський пісок – на золото.

Гай фальсифікував дію. Фальсифікована реальність розсипалася на звичайний порошок мрій…

Старовинні майстри пензля – їхні великі ймення: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікель Анджельо— глибоко відчували процес своєї мистецької роботи, вони заглиблювались у самий матеріял, і в їхніх руках він набуває чудових форм. Їм доводилось перед творчим процесом бути виробниками засобів своєї творчости. Вони сами робили полотна, ґрунтували їх, робили фарби та олію. Вони вже з цього моменту захоплювались матеріялом, барвами фарб, приємними пахощами олії та розмірами виготовлених полотен. Крім цього, вони вивчали анатомію, викрадаючи ще теплі тіла людей в інквізиторів, вони були альхеміки та винахідники. Вони могли мати надхнення в своїй роботі від самого матеріялу: вони знали його краще, ніж знаємо ми, сучасники великої техніки та індустрії. Можливо, що й письменникам тих часів доводилося самим виробляти атрамент і папір, і кожна крапка їхня, кожна літера, кожне слово були економними: їх можна було вважати за піщинки золота.

А тепер що?

Пішов до крамниці, купив хоч і пуд паперу, сулію атраменту, і пиши скільки душі завгодно. Чи не тому тепер так багато пишуть і так мало письменників? Чи не тому тепер письменник користується з такої ж пошани, як і рахівник або реєстраторка?