Ґео (Георгій) Шкурупій - Двері в день. Міс Адрієна

Багато романтичних людей дуже жалкують, що всі таємниці викриваються та пояснюються досить просто, що немає в наш вік загадкових історій, що їх так часто можна прочитати в книжках романістів. Що ж поробиш! Звичайно, щоб задовольнити аматорів таємничих історій, можна таку історію винайти, але при денному світлі всі таємниці стають реальними.

Може хто-небудь любить читати про таємні звуки церковних дзвонів, про мерців, що встають з домовин, про привидів, що блукають кладовищами або ярами, де на горбку стоїть хрест або криниця. Але не раджу захоплюватись такими речами, бо навіть маленький піонер доведе вам, що у дзвони дзвонять попи, а на кладовищі, коли ненароком спіткаєш яку-небудь мару, то така мара часто обертається в коняку, що чухає гриву об трухлявий хрест. Запевняю, що багато цікавих пригод може скоїтись і без коняки.

Зверніть увагу. Блискучими рейками на українській землі крізь ніч котиться вантажний потяг, але його навантажено людьми, що сами за себе думають і почувають. Люди у вагонах, люди на буферах і люди на покрівлях вагонів. Ні іскрам з димаря паровозу, ні зоряним жаринам нічного неба не збаламутити їхнього бажання їхати. Вони їдуть по хліб і мріють, як мріяли їх прадіди-чумаки, що їздили на мажах, дивлячись у небо на Чумацьку Дорогу, далеко до моря по сіль.

На покрівлі одного з вагонів на простелених мішках лежить кілька постатів чоловіків. Троє з них розмовляють, а четвертий лежить горілиць і, слухаючи клекоту коліс, дивиться в небо, де на обрії висить червоний, великий, мов мідяний рондель, місяць. Коли троє перших змовкли, заговорив четвертий, – він говорив тихо й ніби трохи здивовано.

– Інженери думають замість них, шофери кохають їхніх жінок, солдати розстрілюють чорних тубільців та б’ються один з одним замість них, моряки ведуть замість них з Сан-Франсіско до Монтевідео і до Майлборну й далі важкі кораблі, збиваючи море в піну, шахтарі риють землю, добуваючи скарби, – все це робиться за них і все інше робиться замість них, бо вони господарі!..

Ми ж господарі лише свого мозку та серця і все робимо сами. І навіть, коли немає роботи, і на руках мозолі стають м’якими, стираються, і руки стають важкі, наче налляті водою, або коли гуркотить революція, або немає хліба, ми все одно думаємо сами й сами почуваємо, бо ми господарі свого мозку та серця.

– Це тобі приснилося, Тоде, чи ти серйозно? – запитав один з подорожніх, підвівши голову на лікоть і уважно подивившись на товариша.

– Ні, це я серйозно!

– Відки ж ти знаєш і хіба ти був там?

– Я прочитав недавно одну книжку. І хіба треба бути там, щоб знати про це? Досить прочитати їхніх книжок або подивитися на їхні картини в кіно, і тоді все стане ясним.

Після цього всі четверо змовкли, кожний з них щось думав про себе: всі четверо подорожніх були робітники механічних майстерень «Червона Зоря».

Ці майстерні розташовано в невеликому містечку, що знаходилось в прикордонній смузі України біля Польщі. Час був неспокійний, бо щодня можна було чекати нападу поляків, які хотіли поширити своє панування аж до Києва, а коли б змога, то й на всю Україну. Крім того, селяни, маючи в своїх скринях та коморах безліч міського добра, не продавали хліба і не відвозили до міста. Робітники голодували, і доводилось витрачати багато зусиль, щоб годувати великі сім’ї, працювати на заводі і брати участь у громадських організаціях. За гроші на селі нічого не можна було дістати, і замість купівлі-продажу було запроваджено обмін фабрикатами та продуктами. З усіх робітничих районів країни везли робітники в хліборобські райони різні фабрикати та крам, щоб виміняти на хліб. Голодний Донбас вантажив сіллю цілі потяги, і робітничі організації проводжали їх, сподіваючись, що додому повернуться вони вже з хлібом, картоплею та олією.

Поміж вибухами громадянської війни та війни з білими робітникам доводилось воювати з голодом та із зруйнованим господарством.

Четверо робітників, що їхали на покрівлі вагона, теж були відряджені своїм заводом на село по хліб. У вагоні вони везли сіль, серпи, коси, кухлі й інші фабрикати, і через те, що в вагоні було незручно й задушно, вони примостилися на покрівлі, щоб можна було подихати свіжим повітрям і ввесь час бути обізнаними в справах.

Їхати було недалеко – до першої станції, але це забирало майже цілу ніч, бо потяг їхав повагом через те, що колія була попсована, та й вагони і паровоз були не в ліпшому стані.

Після деякої мовчанки знову заговорив один з робітників: