Ґео (Георгій) Шкурупій - Двері в день. Міс Адрієна

Гай сів поруч свого пакунка, візник розбудив коня, і вони поволі зацокали заснулими вулицями міста.

Заколисаний їздою екіпажу, Гай знову став марити. Він бачив дивовижні речі, дивні події, що він їх пережив і що про них уже згадував безліч разів.

Довгі гудки паровозів на станції викликали в його уяві гудок заводу, що наповнений гуркотом, роботою й життям. Чорні кремезні будівлі майстерень дивовижними декораціями встряли в розбурхану уяву.

Ось його старий батько, що він його так любив. Ось робітники, його друзі, що з ними він бився на барикадах, ось товстий Совз і його дружина Оксана, що він її ще досі не забув…

Довгий гудок паротягу під семафором нагадав йому знайомий гудок майстерень, що з ним разом він просинався, разом з ним обідав, разом з ним кінчав роботу.

Гудок, гудок! Він досі гуде в голові знайомим і рідним басом… Ось, ось він гуде! Це ніби його знайомий голос…

З чорного й тонкого, як палиця, гудка, що підіймався над покрівлями майстерень, з шипінням видерлася пара, лякаючи горобців та голубів, що злякано розлетілися в усі кінці, а потім у повітрі звис густий звук, як гудіння велетенського джміля, що важко пролетів містечком. У цей же час прочинилася велика дерев’яна брама майстерень, але крім сторожа біля неї ще нікого не було.

Була обідня перерва. Весняне сонце немилосердно смалило цегли заводських будівель та іржаву бляху на покрівлях. Спека позаганяла під паркани навіть собак, що лежали в їхньому холодку, повисувавши свої довгі червоні язики. Навколо майстерень нікого не було, і тільки гул вдирався в спеку й тишу. Було чути, як ревла форсунка й дзичали токарні станки, але й це поволі затихало.

Незабаром людський говір заполонив увесь заводський двір, появились гуртки робітників у засмальцьованих куртках та сорочках. Робітники юрбою почали виходити з брами заводу, й їхні веселі крики та говір розбуркали майже заснулі околиці. Собаки з гавканням кинулись до своїх хазяїв з-під тіні парканів, звідкись узялися діти, що піддавали ще більшого галасу. Багато з них поприносили їжу і тепер сиділи хто на траві, хто на колодах або рельсах, весело поглядаючи на батьків, що з великим апетитом знищували мізерні кавалки черствого хліба або сьорбали якусь юшку.

Не встигла перша партія робітників вийти з майстерень, як до брами підійшов селянин в теплій шапці, хоч і в літній сорочці, з розстебнутим коміром, з-під якого виглядали сухорляві, засмажені груди. Селянин, з зацікавленням поглядаючи на робітників, підійшов до сторожа, що стояв біля брами, і щось у нього запитав.

– Ще не проходив, – відповів сторож.

Тоді селянин витяг з кишені листа і передав сторожеві; після цього, постоявши ще трохи, він рушив до містечка вздовж парканів, все ще поглядаючи назад на юрби робітників.

З майстерень вийшли ще нові партії робітників, і всі посунули до брами й далі на вулицю. Сторож, що стояв біля брами, весело перегукувався зі знайомими, і часто від його дотепів лунав веселий сміх.

Веселий народ робітники! Вони завше можуть жартувати. Коло важкої праці на заводі, коли навіть турбуються, що немає чого їсти, вони й тоді можуть жартувати й сміятися. Вони не сміються лише тоді, коли незадоволені. Але вже минуло досить часу, як причина їхнього частого незадоволення зникла. Та що зникла! Вони сами знищили її. Тепер вони могли весело сміятися, бо все залежало від них самих. Захочемо, збудуємо такі хмарочоси, як у Нью-Йорці, захочемо, побудуємо котеджі з садками, як у англійських панів. Та все це пусте! Ми збудуємо міста, де буде радіо та аеропляни, де заводи під час праці гратимуть чудових симфоній, де людина матиме все, що їй забажається. Що з того, що Морган має мільйони долярів? У нього їх можна буде відібрати. Хіба ви не пристаєте на мою думку?

Так часто казав Теодор Гай, робітник майстерень, молодий мрійник. Те, що Гай був мрійник, це кожний міг сказати, але при бажанні й самому можна було переконатися, подивившись на його веселу молодість та бадьорість. Все молоде любить мріяти, а старе згадувати. Це вже майже закон природи, бо дуже рідко можна зустріти мрійника, в якого на голові було б більше сивого волосся, ніж чорного або рудого. Припустімо, це правда, сивина й юне завзяття, мабуть, частіше сполучатимуться тоді, коли здійсняться мрійні передбачення Теодора Гая.

Тоді все мусить бути якось інакше. Мусить бути таке щось нове, від чого навіть тепер широко посміхається обличчя і з грудей видираються радісні вигуки.