Ольга Кобилянська - Царівна. Вибрані твори

Олена дивилась довго байдужно за нею. Далі вернулася звільна у хату… Трохи згодом пішла ціла родина до церкви…

Того самого дня по обіді зійшлися гості, запрошені Оленою і її родичами: старі вчителі з синами, надлісничий, священик із родиною і молодий Фельс. Забава розпочалась, як се звичайно буває на Великдень, їдженням «свяченого». Старі бажали собі притім обопільне усього добра, здоров’я, потіхи з дітей та унуків. Згадували сумно давні добрі часи і запечатували довгі бажання голосними поцілуями. Опісля складали бажання старі молодим, а коли вже молоді собі складали бажання, тоді виступили на їх очах сльози. Вони споглянули на себе глибоким зрозумілим поглядом і оставили «любу молодіж» саму.

Ніхто не міг гордитись того дня таким гумором, як Олена. Ніхто не жартував стільки, що вона. Ніхто не міг мірятися з нею дотепами. Очі Фельса так і впилися в її гнучку стать, в її гарне лице з незвичайно сяючими очами. Коси спустила вона нині на плечі і здавалась о багато молодшою. Його визначувала вона замітно: ледве, що відступала від нього. Для кождого з його дотепів мала привітну усмішку і визиваючий погляд; а присутні знали з певністю, що з них вийде «пара», і то пара рівної краси. Обоє високі, гарні. А він – о, він знав, що не належав до «перших-ліпших». Пані надліснича не потрібувала йому того й казати. Не був він ні сліпий, ні глухий…

– Знаєте, панно Олено, – оповідав їй, між іншим, із щасливим усміхом, – що я придбав собі уже до вісімсот з. р.?

– Думаєте, що мені не звісно, що ви знаменитий господар?

– З того куплю собі урядження до мого помешкання.

– Воно буде, без сумніву, хоч не коштовне, однак, певно, гарне.

– О, панно Олено!

Він глядів на неї сяючими очима, і відгорнув з чола своє гарне, густе волосся. Був зворушений. Вона сміялась напівсвавільно, напівнасмішливо – сама теж несупокійна…

Іринка виглядала дуже утомлена. Неустанно слідила за сестрою, її тайну викрила вона давно, і її се боліло несказанно. Зразу старалась вона цілий план тайком розбити; пізніше говорила прямо з Оленою. Та однак просила її коротко й дуже рішуче, щоб їй не перешкоджала.

– Я не маю вже нічого до страчення, – говорила нервовим голосом, – а вам усім треба пристановища…

– Я не можу прийняти твоєї жертви, – відповіла Ірина у глухій розпуці і плакала.

– Се не задля тебе, серденько, а так, задля родичів… – потішала її Олена, причім виминала її погляд. В дійсності була Іринка головною причиною цілої притичини. Олена любила пристрасно сю тиху, ніжну женщину, котра ще й хоровита, була б і пропала без неї.

Тривожно слідила з того часу Ірина ті, як Олена казала, «лови». А нині… нині була Олена наче пориваюча. І нині мусило все рішитись.

Ірина усіла до фортеп’яну і заграла механічно якийсь там танець. Він приступив ближче і, спершись на фортеп’ян, дивився на ню.

– Ви прецінь дуже подібні до панни Олени! – обізвався нараз.

– Гадаєте, – замітила вона привітно.

– Так. О, панна Олена – пречудна особа!.. Чий се фортеп’ян? – спитав трохи згодом.

– Олени…

По його лиці промайнула немов блискавка, і він знову звернувся до Олени.

Нетерпеливо дожидала молода жінка від’їзду гостей, особливо ж Фельса. «Коли б лише не освідчився», – думала неустанно. Крім того, була нервова і сього вечора дуже утомлена. Старший син учителів видобував перед нею все своє знання. Маячив про різні системи виховання. Заявив з притиском, що читав теж Песталоцці « Wie Gertrud ihre Kinder lehrt » [43] «Як Гертруда вчить своїх дітей» ( нім .). і що хоче ще лише J. J. Rousseau « Еmіlе » [44] Ж.-Ж. Руссо «Еміль» ( фр. ). переглянути, його мати, худа костиста особа, стріляла за ним лютими очима. Вдовиця була гарна, – він самий ще молодий. Однак вдовиця не внесла ще ніколи другому чоловікові щастя в дім… Се знала вона ще від своєї небіжки бабуні…

Було вже пізнім вечором, як гості попрощались. Олена шукала десь у третім покої за якоюсь хусткою, щоб провести трохи надлісничих, коли се нараз Фельс появився нечутними кроками теж у покою і біля неї. Вона переходила власне коло вікна й заглянула в нього.

– Яка знов нині чудова ніч, – завважила стиха напів до себе, напів до нього.

– Гм?.. Що?..

– Настала знов чудова ніч, – повторила знов півголосом.

– Чому? Тому, що місяць і зорі так ясно світять?

– Може, й тому. Красу і взнеслість у природі можна ліпше відчути, як описати. Не відчуваєте ж ви того, пане Фельс?

– Не знаю. В тій хвилі я відчуваю що іншого.