Василь Сухомлинський - Вогнегривий коник

Хлопчик здивувався. Та якось оговтався від розгублення й каже:

— Так… Але якби ж хто дав грошей…

— Не треба грошей, — промовляє дідусь. — Он за тією вербою — сто порцій морозива.

Дідусь іщез, мовби й не було його. А хлопчик як заглянув за вербу, то й портфель із книжками випустив з рук. Під деревом стояла скринька з морозивом. Хлопчик мерщій порахував. І налічив рівно сто пакуночків, загорнутих у срібний папір.

Від жадоби у хлопчика руки затремтіли. Він з’їв одне, друге, третє морозиво. Та більше не подужав, бо в животі заболіло.

«Що ж його робити?» — думає він.

Виклав із портфеля книги, заховав їх під вербою. А натомість напхав блискучих пакуночків. Та всі не вмістилися. Так жалко було залишати їх, що хлопчик аж заплакав. З’їв ще два пакуночки і почвалав до школи.

Поки доплентався й зайшов до класу, морозиво почало танути. І з портфеля потекло молочко.

Промайнула думка: «А може, віддати морозиво товаришам?» Але цю думку відігнала його пожадливість: «Хіба ж можна таке добро комусь віддавати?»

Сидить собі хлопчик над портфелем, а з портфеля тече й тече. І думає ненаситний: «Невже таке багатство пропаде?»

Хай подумає над цією казкою й той, у кого десь у душі поселився маленький черв’ячок — пожадливість. Це дуже страшний черв’ячок.

Дала мати синові паперові картки з буквами — від А до Я. Прочитала букви й сказала:

— Вчи, сину. Вивчиш азбуку — читати навчишся. Умітимеш читати — Учнем Людським станеш. Станеш Учнем Людським — з кожним днем розумнішатимеш.

Почав син учити азбуку. Та сталося якось, що найбільше сподобалась йому буква «я». Читає її й читає.

Мати каже йому:

— Читай, сину, інші букви. Я — це остання буква.

Але синові не хочеться братися за інші букви.

— Я, я, — говорить він матері, і здається йому, що немає на світі кращого слова.

— Що нам світить і гріє? — питає мати.

— Я, я, — відповідає син.

— Що дає життя спраглій землі?

— Я, я! — відповідає син.

Злякалася мати: той, хто любить себе, хто милується собою, не може бути й найменшим листочком на гіллястому дереві людського роду.

Як же врятувати сина?

Уночі, коли син заснув, узяла вона картку з буквою «я» та й сховала. Прокинувся син, став пригадувати свою наймилішу букву, та не пригадає ніяк.

Почав син учити букви: а, б, в, г — і до кінця… Власне, всі букви. Тоді і «я» пригадалось, — але тепер воно стало маленьке — маленьке й сором’язливе.

— Що нам світить і гріє? — питає мати, коли син вивчив усю азбуку й навчився читати.

— Сонце, — відповідає син.

— Що дає життя спраглій землі?

— Дощ, — відповідає син.

— Тепер ти став Учнем Людським, — каже мати.

Микола ішов до школи й зустрів на містку бабусю Марину. Він добре знав, що старенька жила недалеко від його батьків.

Бабуся несла білий вузлик. На містку він розв’язався й додолу посипалась цибуля. Великі, червоні м’ячі порозкочувалися, а один із них упав із мосту й бовтнув у воду. Бабуся розгубилася й не знала, що робити.

А Миколі стало смішно. Він голосно зареготав. Бабуся Марина глянула на хлопця й похитала головою. В її очах він прочитав докір. Не витримав — побіг.

Прийшов Микола до школи й не може забути бабусю. Тільки тепер йому вже не смішно. В його пам’яті тремтить докірливий погляд бабусиних очей.

Щось немов стиснуло хлопцеві серце. Йому хотілося зараз же піти до бабусі й попросити пробачення.

— Ось увечері й піду, — подумав він.

Минув вечір, минув другий, минуло ще два дні. Коли це мати приходить додому й каже:

— Бабуся Марина померла…

Ці слова шпигонули Миколу. У грудях його ворухнулося щось гаряче, серце забилося швидко-швидко. Руки затремтіли.

— Що з тобою? — питає мати.

Микола розповів усе, що сталося. Мати зітхнула й каже:

— Ховатимуть бабусю — іди за домовиною. Як опускатимуть у могилу — кинь землі й скажи: «Простіть, бабусю».

— Хіба ж вона тепер почує? — тихо крізь сльози питає Микола.

— Але сонце тобі світитиме ясніше.

Коли домовину з тілом бабусі Марини опустили в могилу, Микола кинув землі й тихо сказав:

— Простіть, бабусю.

І засяяло сонце ясніше, небо стало світліше. Миколі стало легше.

Видатний педагог XX століття. Вищу освіту здобув у Полтавському педагогічному інституті (1938). За фахом — вчитель української мови і літератури. З початком Другої світової війни перебував на фронті. У+ 1942 р. у бою під Ржевом був тяжко поранений. Після лікування повертається до педагогічної роботи. Працює вчителем, директором середньо школи, завідувачем районного відділу освіти (1944–1948). З 1948 р. до останніх днів життя був директором Павлиської середньої школи (Кіровоградська область). Саме тут найбільшою мірою розкрився його талант педагога. На основі свого педагогічного досвіду В. О. Сухомлинський написав 35 книг, понад 600 статей, 1500 казок, оповідань і новел для дітей. Його книги виходять масовими тиражами у багатьох країнах світу.