Елінор Портер - Полліанна дорослішає

— Я б не змогла ?! — вирвалось у враженої місіс Керю, не готової визнати, буцімто вона б не змогла , попри те, що вона, насправді, не бажала !

— Хіба не очевидно? — реготнула Полліанна. — Гра полягає в тому, щоб знаходити підстави для радощів у всьому, що трапляється. А вам не випадає навіть почати, бо у вас немає підстав ні для чого іншого, крім радощів. У вашому випадку, — просто немає гри! Правильно?

Обличчя місіс Керю спалахнуло жаром. З досади вона сказала більше, ніж мала намір сказати.

— Ні, Полліанно, я не можу з цим погодитись, — заперечила вона крижаним тоном. — Я б сказала, радше, я не знаходжу найменших підстав, щоб радіти.

Якусь мить Полліанна сторопіло дивилась на співрозмовницю. Тоді аж відсахнулася вражено.

— Місіс Керю, чому? — видихнула вона.

— А що хорошого у мене є? — з викликом запитала жінка, геть забувши про своє рішення не дозволяти Полліанні «проповідувати».

— Та ж... геть усе... — промимрила Полліанна, яка ще не отямилась від здивування. — Ось у вас такий гарний будинок.

— Це тільки місце для прийому їжі та сну. А я не хочу ні їсти, ні спати.

— Але у вас так багато прегарних чудових речей... — нерішуче зазначила Полліанна.

— Вони втомлюють мене.

— А ще автомобіль, на якому ви будь-куди можете поїхати.

— Я нікуди не хочу їхати.

Полліанна голосно охнула.

— Місіс Керю, подумайте, скільки цікавих людей і речей можна побачити...

— Полліанно, вони мені не цікаві .

Полліанна замовкла ошелешено. На її обличчі відбилось глибоке занепокоєння.

— Але ж, місіс Керю... — не вгавала вона, — мені траплялось так, що до гри приставали люди, яким випало чимало лиха. І що гірше їм було, то більше приводів для радощів вони мали знаходити у своєму становищі. Та коли немає жодного лиха, я й сама не знаю, як грати в цю гру.

Якийсь час місіс Керю мовчала. Вона сиділа непорушно, дивлячись у вікно. Поступово вираз сердитого заперечення на її обличчі змінився на безнадійний сум. Вона дуже повільно обернулась до дівчинки і сказала:

— Полліанно, я не думала, що розповідатиму тобі про це; але вирішила розповісти. Я поясню тобі, чому я не здатна радіти ні з чого, що маю...

І вона стала розповідати історію Джеммі, чотирирічного хлопчика, який довгих вісім років тому неначе вийшов в інший світ, міцно зачинивши за собою двері.

— І ви ніколи відтоді його не бачили? — несміливо перепитала Полліанна з вологими від сліз очима.

— Ніколи.

— Але ми його знайдемо, місіс Керю! Я впевнена, ми його знайдемо!

Місіс Керю сумно похитала головою.

— Я не зуміла. Я всюди шукала його, навіть за кордоном.

— Але ж десь він має бути!

— Полліанно, він міг померти.

Полліанна розпачливо зойкнула:

— Ох, ні, місіс Керю! Благаю, не кажіть так! Уявляймо його живим . Ми це можемо, і це допоможе. А коли ми уявлятимемо його живим, то ми так само зможемо уявляти, що знайдемо його. І це допоможе набагато більше!

— Але боюсь, Полліанно, він мертвий... — схлипнула місіс Керю.

— Ви ж не знаєте цього напевно? — занепокоєно спитала дівчинка.

— Ні...

— У такому разі, ви це тільки уявляєте! — переможно ствердила Полліанна. — А якщо ви можете уявити його мертвим, то можете так само уявити його живим! А це буде набагато приємніше. Хіба ж ні? А одного чудового дня ви його знайдете, я впевнена! Місіс Керю, ви ж тепер можете приєднатись до гри! Ви можете грати заради Джемі. Ви можете радіти кожному дню, бо кожен день наближає вас до миті, коли ви нарешті відшукаєте його. От бачите!

Але місіс Керю не «бачила». Вона звелась на ноги і проказала пригнічено:

— Ні-ні, дитино! Ти не розумієш, не розумієш... Біжи собі, прошу тебе. Почитай чи знайди собі якусь справу. Мені голова болить. Мені треба лягти...

Полліанна, з виразом зосередженої тривоги на обличчі, повільно вийшла з кімнати.

Пополуднева прогулянка Полліанни у другу неділю її перебування стала справжньою подією.

До того часу дівчинка виходила на вулицю сама, тільки щоб іти до школи. Можливість ознайомлення Полліанни з вулицями Бостона ніколи не спадала на думку місіс Керю. Тож вона, природно, й не забороняла цього своїй гості. У Белдінґсвілі, як на те, Полліанна розмаїтила своє життя, перш за все, прогулюючись плутаними старими вуличками у пошуках нових друзів і нових пригод.

Тієї неділі, по обіді, місіс Керю, за своєю звичкою, сказала: «Дитино, ти біжи собі та побався, прошу тебе. Знайди собі розвагу, яку хочеш, тільки не діймай мене сьогодні більше своїми запитаннями!»