Елінор Портер - Полліанна дорослішає

— «Підемо»?

— Я маю на увазі, до церкви.

— Ні, Полліанно, я не піду... Тобто, я б радше не пішла... Місіс Керю прокашлялась і спробувала пояснити, що вона взагалі ніколи не ходить до церкви. Тобто майже ніколи. Але, дивлячись у щасливі очі Полліанни на довірливому щирому личку, вона не спромоглась закінчити фразу.

— Я так думаю, десь чверть на одинадцяту... якщо підемо , — проказала вона майже роздратовано. — Це тут, дуже близько...

Отак сталося, що місіс Керю того сонячного вересневого ранку зайняла родинне місце Керю в елегантній ошатній церкві, до якої вона ходила ще дівчинкою і яку досі періодично підтримувала фінансово.

Полліанну недільна відправа сповнила радістю і захватом. Чарівний спів церковного хору, опалесцентне світло з вітражних вікон, піднесений голос проповідника і побожне шепотіння молитов у натовпі справили на дівчинку таке враження, що вона якийсь час не могла вимовити ні слова. Вже повертаючись додому, вона нарешті захоплено відітхнула:

— Ох, місіс Керю, я саме думаю, яка я щаслива, що ми можемо жити день по дню, а не всі дні одразу!

Місіс Керю насупилась і різко глянула на дівчинку. Місіс Керю не схильна була слухати проповіді. Їй достатньо було вже того, що вона змушена була вислухати від проповідника з кафедри, і вона сердито сказала собі, що не бажає чути те саме вдруге від дитини. Більше того, оця теорія «жити день по дню» становила особисту доктрину Делли. Чи ж не Делла повторювала вічно: «Рут, треба жити хвилина по хвилині, а упродовж хвилини людина може витримати все, що завгодно!»

— Он як? — сухо відгукнулась місіс Керю.

— Так. Ви тільки подумайте: якби я мала прожити одночасно вчора, сьогодні і завтра... — зітхнула Полліанна. — Це ж стільки надзвичайно чудових речей! А так у мене було вчора, зараз я живу сьогоднішнім днем, а ще у мене є завтра, на яке я тільки чекаю, і ще наступна неділя. По щирості, місіс Керю, якби це не була неділя, і не оця тиха вуличка, я б кинулась кружляти і кричати, і верещати. Просто не витерпіла б! Але оскільки сьогодні таки неділя, я мушу потерпіти, доки дійду додому, і там уже заспіваю гімн. Найрадісніший гімн, який я знаю. А знаєте, який гімн найрадісніший? Знаєте, місіс Керю?

— Ні, я б так не сказала, — стиха відповіла місіс Керю з таким виглядом, наче вона намагається знайти щось давно загублене.

Коли все настільки погано, і гадаєш, як тобі скажуть, що можна все витримати завдяки тому, що переживаєш страждання поступово, день по дню, дивно почути, як гарно, що можна переживати щастя поступово, день по дню, і немає необхідності зазнати всього щастя одразу в один день!

Наступного ранку, в понеділок, Полліанна вперше вирушила до школи сама. Вона вже добре вивчила шлях, до того ж, доволі короткий. Полліанна з радістю відвідувала школу. То була невеличка приватна школа для дівчат, але однаково, то був новий досвід, а Полліанна любила будь-який новий досвід.

Місіс Керю, натомість, не любила жодного нового досвіду, а того дня їй випало чимало всього нового. У людини, яка від усього втомилась, компанія іншої людини, якій дає радість усе нове і несподіване, викликає роздратування, коли не щось гірше. Місіс Керю була більше ніж роздратована. Вона впала у відчай. Але по щирості, вона змушена була зізнатись собі, що якби хтось запитав її про причини такого відчаю, вона змогла б навести лише одну: «Тому що Полліанна така щаслива». Але місіс Керю навряд чи хотіла б дати таку відповідь.

У листі до Делли, однак, місіс Керю написала, що слово «щастя» діє їй на нерви, і що насправді вона б не хотіла зазнати його знову. Вона визнала, що Полліанна досі утримується від проповідей та повчань і досі не намагалась «схилити її до гри». Щоправда, дівчинка безперервно розмовляла з місіс Керю про «радість», а зрозуміло, що у людини, якій радість незнайома, такі розмови викликають неприязнь.

На другому тижні перебування Полліанни у місіс Керю роздратування господині, досі сяк-так стримуване, вилилось у відкрите невдоволення. Безпосереднім приводом до того став оптимістичний висновок Полліанни на завершення чергової історії про одну даму з «Жіночої допомоги».

— Вона брала участь у грі, місіс Керю. Ви, мабуть, не знаєте, що за гра? Я вам розповім! Це чудова гра...

Але місіс Керю заперечним жестом зупинила дівчинку.

— Не варто, Полліанно, — запротестувала вона. — Я знаю про гру. Моя сестра мені все розповіла, і... мушу сказати, така гра не для мене.

— Звісно, не для вас, місіс Керю! — вигукнула Полліанна, квапливо перепрошуючи. — Я не мала на увазі пропонувати вам гру. Ви однаково не змогли б у неї грати...