Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Підлога пішла вгору, ведучи нас повз згаслі печі з широкими бородами снігу, у велику кімнату, забиту від підлоги до стелі та від стіни до стіни кригою, окрім тунелю, яким ми йшли, вирізьбленого в товщі криги. Лід був товстий, але чистий і подекуди прозорий на двадцять-тридцять футів углиб. Схоже, те приміщення було приймальнею. Ряди стільців з прямими спинками стояли перед масивним письмовим столом і кількома шафками для документів — і все це вмерзло в багатотонний лід. З ряду недосяжних вікон, звідки вулиця здавалася розмитою плямою невиразно-сірого кольору, просочувалося денне світло, пропущене крізь блакитний фільтр.

Сотня порожняків могла тиждень довбати той лід і не дістатися до нас. Якби не вхід у тунель, це місце було б непереможною фортецею. Або досконалою в’язницею.

На стінах висіли десятки годинників. Їхні застиглі стрілки вказували в усі можливі боки. (Може, показували час у різних контурах?) Написи над ними повідомляли дорогу до різних кабінетів:

← МОЛОДШИЙ СЕКРЕТАР ЧАСОВИХ СПРАВ

← АРХІВАРІУС ГРАФІЧНИХ ЗАПИСІВ

НЕСПЕЦИФІЧНІ ТЕРМІНОВІ СПРАВИ →

МІН-ВО ЗАПЛУТУВАННЯ Й ВІДТЕРМІНУВАННЯ →

Крізь двері кабінету секретаря часових справ я побачив чоловіка, вмерзлого в лід. Він схилився, наче прагнув витягти ноги, з яких почалося його замерзання. Видно, він пробув там досить давно. Я здригнувся і відвів погляд.

Тунель закінчився біля химерних сходів із балюстрадою, вільних від льоду, однак завалених паперами, що розлетілися в усі боки. На одній із нижніх сходинок стояла дівчина і без особливого ентузіазму дивилась, як ми обережно, ковзаючись, просуваємось уперед. У неї було довге волосся, розділене на прямий проділ посередині, що спадало аж до стегон, а на носі сиділи маленькі круглі окуляри, і вона їх постійно поправляла. Її тонких губ наче ніколи не торкала усмішка.

— Альтеє! — суворо сказала пані Королик. — Ти не повинна виходити, коли прохід відкрито. Сюди може зайти хто завгодно!

— Так, директорко. — Дівчина злегка нахилила голову. — Хто це, директорко?

— Підопічні пані Сапсан. Ті, про яких я тобі розповідала.

— А вони принесли з собою якісь харчі? Чи ліки? Чи бодай щось корисне? — Дівчина говорила страдницьки повільно. Голос у неї був так само дерев’яний, як і вираз обличчя.

— Більше жодних запитань, поки не зачинишся, — сказала пані Королик. — Поквапся!

— Так, директорко. — І дівчина, явно не відчуваючи потреби поспішати, побрела тунелем, тягнучи руки по стінах.

— Перепрошую, — сказала пані Королик. — Альтея не навмисно така вперта. Вона просто від природи як віслюк. Але вона тримає вовків у шорах, ми дуже її потребуємо. Почекаємо, поки вона повернеться.

Пані Королик сіла на нижню сходинку, і коли вона опускалась, я мало не чув, як тріщать її старечі кістки. Я не зрозумів, що вона мала на увазі, коли казала «тримає вовків у шорах», але запитань було дуже багато, тому одне могло трохи зачекати.

— Пані Королик, а звідки ви знали, хто ми такі? — поцікавилась Емма. — Ми не казали.

— Знати таке — обов’язок імбрини, — відповіла старенька. — У мене є спостерігачі на деревах звідси й аж до Ірландського моря. Крім того, ви знамениті! Є лише одна імбрина, чиї підопічні усі разом зуміли вирватися від зіпсованих, і це пані Сапсан. Але я гадки не маю, як ви зуміли дістатися так далеко й не потрапити їм до лап. Чи як, заради всього дивного, ви мене знайшли!

— Нас відправив сюди хлопчик на ярмарку. — Єнох підняв руку до рівня свого підборіддя. — Десь отакий на зріст. У дурнуватому капелюсі.

— Один з наших сторожових, — кивнула пані Королик. — Але як ви знайшли його самого?

— Ми зловили вашу голубку-розвідницю, — гордо промовила Емма. — І вона привела нас до цього контуру. (Про те, що пані Сапсан голубку замордувала, Емма промовчала.)

— Мої голуби! — вигукнула пані Королик. — Але звідки ви про них знали? Не кажучи вже про те, щоб зловити?

Уперед виступив Мілард. Він узяв у Горація пальто з маскувальної кімнати, щоб не замерзнути, і хоч пані Королик начебто не здивувалася, побачивши пальто, яке висіло в повітрі, та була приголомшена, коли невидимий хлопчик у ньому сказав:

— Я зробив дедуктивні висновки про місцезнаходження вашої пташки з «Казок про дивних». Але вперше ми про голубів почули у вашому гірському звіринці, від пафосного пса.

— Але ніхто не знає, де мій звіринець!