Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

— Пхе! — чимось середнім між сміхом і плювком висловив своє презирство чоловік.

— Це терміново! — благально промовила Бронвін.

Складаний чоловік кістлявим хрестом згорнув руки на грудях і сказав:

— Не розумію, що ви говорите. — І гордовито пішов зі сцени.

— І що тепер? — спитала Бронвін.

— Шукаймо далі, — сказала Емма.

— А якщо ми не знайдемо пані Королик? — запитав Єнох.

— Шукаймо далі, — повторила Емма крізь зуби. — Усі зрозуміли?

Усі чудово все розуміли. Інших варіантів не було. Якщо це не допоможе (якщо пані Королик у цьому контурі немає чи ми не зможемо її знайти якнайшвидше), тоді всі наші зусилля будуть марними і ми втратимо пані Сапсан. Із таким самим успіхом ми могли взагалі не приїжджати в Лондон.

Пригнічені, ми вийшли з циркового намету тим самим шляхом, яким зайшли, повз тепер порожні сцени, повз хлопця-простака на денне світло. Ми стояли біля входу, не знаючи, що робити далі. І тут з-за запони виткнувся простакуватий хлопчина.

— Шо таке? — спитав він. — Вам не сподобало-си?

— Ні… нормально, — відмахнувся я.

— Для вас не досить дивно?

Ми всі повернули голови.

— Що ти сказав? — перепитала Емма.

— Вейклінг і Рукері. — Хлопець показав на дальній бік площі. — Осьдечки справдешнє шоу. — Він підморгнув нам і пірнув назад у намет.

— Загадково, — мовив Г’ю.

— Він сказав щось про дивних? — спитала Бронвін.

— Що таке Вейклінг і Рукері? — поцікавився я.

— Якийсь заклад, — відповів Г’ю. — Мабуть, десь у цьому контурі.

— Може бути на перехресті двох вулиць. — Емма відтягла запону намету, щоб спитати в хлопця, чи це він мав на увазі. Але хлопчини вже не було.

Тож ми пішли крізь натовп до дальнього боку площі, куди він показував. Наша остання хистка надія тепер чіплялася за дві дивні назви вулиць, хоч ми й не були впевнені, що вони взагалі існують.

Через кілька кварталів від площі ми потрапили на таке місце, де шум юрби трохи вщух, та його змінили промисловий брязкіт і скрегіт, а густий сморід смаженого м’яса й відходів життєдіяльності тварин поступився набагато гіршоиум духу, джерело якого годі було й визначити. Перетнувши обрамлену двома стінами річку стигійської грязюки, ми потрапили в район фабрик і робітних домів, труб, що вивергали в небо чорний дим, і саме там надибали вулицю Вейклінг.

Ми йшли по Вейклінг, шукаючи Рукері, аж поки вона не скінчилася глухим кутом — величезним відкритим каналізаційним колектором, що його Єнох назвав річкою Фліт [5] Річка в Лондоні, притока Темзи. . Довелося повертати та йти у протилежний бік. Коли ми проминули те місце, де вийшли на вулицю Вейклінг, вона стала вигинатися й петляти. Фабрики й заводи поступилися місцем приземкуватим конторам і непоказним будівлям із порожніми фасадами й без вивісок, неначе цей район будували з прицілом на анонімність.

Погане передчуття, що його я в собі плекав, посилилося. А що, як нас підставили — відіслали в цю покинуту частину міста, прямісінько в засідку?

Вулиця знову запетляла й ще раз випрямилася. А тоді я з розгону налетів на Емму, яка йшла переді мною, але зненацька стала, мов укопана.

— Що таке? — спитав я.

Замість відповіді вона показала пальцем. Попереду, на Т-подібному перехресті, зібрався натовп. На ярмарку панувала липка спека, але тут багато людей куталися в пальта й шарфи. Вони скупчилися довкола однієї будівлі й стояли, пороззявлявши роти й ошелешено дивлячись на неї знизу вгору — так само, як і ми тепер.

Сама будівля нічого особливого в собі не мала — чотири поверхи, на трьох горішніх ряди вузьких округлих вікон, як у звичайній старій конторі. Насправді вона нічим не вирізнялася поміж споруд, які її оточували, за одним-єдиним винятком: усю її огортав товстий шар льоду. Він вкривав вікна й двері. Із кожного підвіконня й карниза звисали, мов ікла, бурульки. Із дверних проходів вивалювався сніг, утворюючи велетенські кучугури на хіднику. Здавалося, на будинок налетіла хуртовина — зсередини.

Я подивився на заліплену снігом табличку з назвою вулиці. «Р-КЕРІ».

— А я знаю, що це за місце, — заявила Меліна. — Це архів дивних, тут зберігаються всі наші офіційні дані.

— Звідки ти це знаєш? — спитала Емма.

— Пані Дрізд готувала мене до іспиту на посаду асистента тутешньої пані омбудсмен. Він дуже складний. Я двадцять один рік готувалася.