1 ...6 7 8 10 11 12 ...120 — Чи навколо не бродять смертельно голодні порожняки, — докинув Єнох.
— Сподіватися нам не доведеться. — Емма повернулася в мій бік і всміхнулася. — Джейкоб нам скаже.
Я весь похолов.
— Я?
— Ти порожняків відчуваєш на відстані, правда ж? — спитала вона. — Не тільки бачиш.
— Коли вони близько, у мене таке відчуття, наче мене от-от знудить, — зізнався я.
— А наскільки близько вони мають бути? — уточнив Мілард. — Якщо на відстані кількох метрів, то ми будемо в їхньому діапазоні пожирання. Нам треба, щоб ти їх відчував на значно дальшій відстані.
— Я ще не перевіряв, якщо чесно, — сказав я. — Усе це для мене новина.
Єдиний порожняк, з яким я мав справу, — монстр доктора Ґолана Мальтус, потвора, яка вбила мого дідуся, а потім мало не втопила мене в Кернгольмській трясовині. Як далеко він був, коли я вперше відчув, що він мене переслідує, причаївся біля мого будинку в Інґлвуді? Дізнатися тепер було неможливо.
— Однак твій талант можна розвивати, — сказав Мілард. — Здібності дивних трохи схожі на м’язи — що більше ти їх тренуєш, то більші вони ростуть.
— Це маячня! — вигукнув Єнох. — Невже ви всі в такому відчаї, що ладні все поставити на нього? Та він же хлопчисько — м’якотілий нормальний, у нього знань про наш світ — як у зайця хвіст!
— Він не нормальний, — скривилася Емма, наче то була пряма образа. — Він один із нас!
— Туфта і дурня! — загорлав Єнох. — Те, що в його венах тече трохи дивної крові, не робить з нього мого брата. І вже точно не робить його моїм захисником! Ми не знаємо, на що він здатен. Та він, мабуть, відчуття порожняка на відстані п’ятдесяти метрів од кишкових кольок не відрізнить!
— А хіба не він убив одного з них? — нагадала Бронвін. — Встромив межи очі ножиці для стрижки овець! Коли ти востаннє чув про такого молодого дивного, який зробив би щось подібне?
— Такого не було з часів Ейба, — подав голос Г’ю, і за згадки про мого діда всі діти шанобливо замовкли.
— Я чула, він якось прикінчив одного голими руками, — сказала Бронвін.
— А я чув, він убив одного спицею для плетіння і мотузкою, — додав Горацій. — Хоча насправді мені це наснилося, а отже, це точно правда.
— Половина цих історій — небувальщина, і з кожним роком вони стають усе небувалішими, — сказав Єнох. — А той Ейбрахам Портман, якого я знав, ніколи й пальцем не поворухнув, щоб нам допомогти.
— Він був прекрасним дивним! — вигукнула Бронвін. — Відважно воював і вбив безліч порожняків заради нашої справи.
— А ще він утік і покинув нас у тому будинку, як біженців, поки сам волочився за жінками по Америці, зображаючи героя!
— Ти сам не розумієш, що верзеш, — почервоніла від гніву Емма. — Спрощуєш усе. Так не можна.
Єнох знизав плечима.
— Та нехай, тепер усе це не має значення, — сказав він. — Хоч би що ви там думали про Ейба, цей хлопець — не він.
Тієї миті я ненавидів Єноха, проте не міг винити в тому, що він у мені сумнівається. Як могли решта дітей, котрі так впевнено й зріло користувалися своїми здібностями, беззастережно вірити в мої уміння — у те, що сам я тільки починав розуміти та й про що дізнався лише кілька днів тому? Здавалося, не має значення, чий я онук. Я просто не знав, що роблю, от і все.
— Правду кажеш, я не мій дід, — сказав я. — Я звичайний хлопець із Флориди. Мені, мабуть, просто пощастило, що я вбив того порожняка.
— Дурниці, — заперечила Емма. — Рано чи пізно ти станеш точнісінько таким самим мисливцем на порожняків, як Ейб.
— Хай краще рано, а не пізно, — зауважив Г’ю.
— Це твоє призначення, — сказав Горацій, і прозвучало це так, наче він знав щось таке, чого не знаю я.
— Та навіть якщо ні, — Г’ю поплескав мене по спині, — ти все, що в нас є, друже.
— Якщо це правда, хай нас птах милує, — сказав Єнох.
Голова в мене пішла обертом. Тягар їхніх сподівань був таким важким, що погрожував мене розчавити. Я підвівся й на нетвердих ногах пішов до виходу з грота.
— Мені треба подихати, — сказав я, протискаючись повз Єноха.
— Джейкобе, стій! — закричала Емма. — Повітряні кулі!
Але їх уже давно не було.
— Нехай іде, — пробурчав Єнох. — Якщо нам пощастить, він попливе назад в Америку.

* * *
Бредучи до води, я намагався уявити собі, кого бачили (чи хотіли бачити) в мені мої друзі: не Джейкоба — хлопця, котрий колись так гнався за фургончиком із морозивом, що поламав ногу в щиколотці, чи котрий неохоче і за наполяганням батька тричі намагався та тричі провалив спробу потрапити в легкоатлетичну команду своєї школи, хоча там ніколи не було особливого конкурсу, а Джейкоба — пильного оглядача темряви, дивовижного інтерпретатора неприємних відчуттів у животі, убивцю потвор, який, на відміну від інших людей, міг їх бачити — і все це могло стояти між життям та смертю для нашого веселого оркестру дивних дітей.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу