1 ...5 6 7 9 10 11 ...120 Зрештою шум двигунів почав стихати, а коли ми знову могли чути свої голоси, Клер пробелькотіла кудись у коліна Бронвін:
— Броні, розкажи нам казку. Мені страшно, мені це все зовсім не подобається, краще я казочку послухаю.
— Так, будь ласка! — приєдналася Оливка. — Казку з тих, що про дивних. Я їх найбільше люблю.
Найтурботливіша серед дивних дітей, Бронвін була малечі як мама навіть більше, ніж пані Сапсан. Саме Бронвін вкладала їх у ліжечка й підтикала ковдри, Бронвін читала їм на ніч і цілувала в чоло. Здавалося, що її сильні руки створені для того, щоб пригортати їх у теплі обійми, а широкі плечі — щоб носити їх на собі. Але час для казок було вибрано невдало — і саме це вона сказала дітям.
— Чому, якраз час! — співучо-саркастичним тоном промовив Єнох. — Але давай цього разу без тих «Казок», краще розкажи казку про те, як вихованці пані Сапсан зуміли знайти дорогу без карти й харчів і їх не зжерли порожняки! Я просто мрію почути, чим закінчується ця історія.
— Якби ж пані Сапсан могла нам розказати, — зашморгала носом Клер. Вона вивільнилася з обіймів Бронвін і пішла до птахи, яка спостерігала за нами зі свого сідала на кілі перевернутого човна. — Що нам робити, пані директорко? — спитала Клер. — Будь ласка, станьте знову людиною. Прокиньтеся, будь ласка.
Пані Сапсан щось протуркотіла й погладила Клер по голівці крилом. До них підійшла заплакана Оливка.
— Пані Сапсан, ви нам потрібні! Ми загубилися, тут небезпечно, нам хочеться їсти, а в нас не лишилося ні дому, ні друзів, є тільки ми, і ви нам потрібні!
Чорні очі пані Сапсан заблищали, і вона відвернулася, ніби відсторонюючись.
Бронвін опустилася навколішки перед дівчатками.
— Сонечко, вона не може тепер обернутися. Але ми її вилікуємо, я тобі обіцяю.
— Але як? — зажадала знати Оливка. Її запитання відбилося від кам’яних стін, і кожна луна повторила його знову.
Емма підвелася.
— А я вам скажу як. — Усі очі повернулися до неї. — Ми підемо пішки. — Вона промовила це з такою переконаністю в голосі, що я мимоволі здригнувся. — Йтимемо і йтимемо, поки не прийдемо до містечка.
— А якщо міста не буде п’ятдесят кілометрів? — спитав Єнох.
— Тоді ми пройдемо п’ятдесят один кілометр. Але я знаю, що ми збилися з курсу не так далеко.
— А якщо витвори нас помітять з повітря? — поцікавився Г’ю.
— Не помітять. Ми будемо обережні.
— А якщо в містечку нас уже очікують? — спитав Горацій.
— Ми вдамо з себе нормальних. Нас не запідозрять.
— Мені це ніколи добре не вдавалося, — хихотнув Мілард.
— Міларде, а тебе взагалі ніхто не побачить. Ти будеш нашим розвідником, якого ми вишлемо вперед, і таємним постачальником усього необхідного.
— Злодій із мене доволі талановитий, — з певною гордістю погодився він. — Я справдешній майстер мистецтва спритності рук.
— А що буде далі? — кисло поцікавився Єнох. — Нехай ми понаїдаємося й матимемо тепле місце для сну, та все одно будемо як на долоні, відкриті, вразливі, безконтурні… а пані Сапсан, вона… вона досі…
— Ми якось знайдемо контур, — запевнила його Емма. — Для тих, хто знає, що шукає, існують віхи й дороговкази. Та якщо їх нема, ми знайдемо когось схожого на нас, незвичайного побратима, який покаже нам, де найближчий контур. А в тому контурі буде імбрина, і та імбрина зможе надати пані Сапсан допомогу, якої вона потребує.
Таких упевнених у собі зухвальців, як Емма, я не зустрічав ніколи. Усе в ній випромінювало впевненість: те, як вона себе несла, розпрямивши плечі, як міцно стискала губи, коли щось надумувала, як закінчувала кожне речення виразною крапкою і ніколи не знаком питання. Це було заразно, і я був від цього в захваті. А ще мені довелося боротися з собою, щоб придушити раптове бажання її поцілувати, просто на очах у всіх.
Г’ю кахикнув, бджоли роєм повалили у нього з рота і сформували знак питання, що тремтів у повітрі.
— Чому ти така впевнена, чорт забирай? — спитав він.
— Впевнена, і все. — І вона потерла руки, наче цим ставила крапку.
— Ти сказала хорошу промову, щоб усіх надихнути, — озвався Мілард, — і мені дуже не хочеться все псувати, але, наскільки нам усім відомо, пані Сапсан — єдина імбрина, яку ще не схопили. Згадай, що нам казала пані Шилодзьобка: витвори тижнями роблять набіги на контури й викрадають імбрин. Тобто навіть якщо вдасться знайти контур, то з’ясувати, чи там є імбрина, — і чи нема всередині наших ворогів, — ми не зможемо ніяк. Не можемо ж ми просто ходити й стукати в портали контурів і сподіватися, що там не кишить витворами.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу