Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Та все ж я відчував, що вони наближаються. Вони вже вийшли надвір з собору й кинулися за нами, невидимі для всіх, крім мене. Я не знав, чи зможу їх бачити тут, у темряві: створінь пітьми у місті, зануреному в пітьму.

Ми бігли, поки в мене в легенях не запекло вогнем. Поки Оливка геть не знесиліла і Бронвін довелося підхопити її на руки. Довгими кварталами будинків з вибитими вікнами, що витріщалися, наче очі без повік. Повз розбомблену бібліотеку, з якої йшов сніг із попелу й паперів, що догоряли. Через розбомблений цвинтар, де давно забуті лондонці, видерті з-під землі, розлетілися по деревах і висіли там в урочистому вбранні, шкірячись. Химерна гойдалка стояла на майданчику, який перетворився на вирву. Нагромаджені жахіття, незбагненні. І все це час від часу бомбардувальники освітлювали чистим сліпучим білим вогнем фотоспалахів, неначе хотіли сказати: «Погляньте. Погляньте, що ми зробили».

Ожили нічні страхіття, всі до одного. Як самі порожняки.

Не дивися не дивися не дивися…

Я заздрив сліпим братам, які пересувалися ландшафтом, милосердно позбавленим деталей. Світ у каркасному уявленні. Мені на мить стало цікаво, на що були схожі їхні сни, якщо вони взагалі їх бачили.

Поряд зі мною бігла Емма. Її хвилясте волосся, всипане шаром попелу, розвівалося позаду.

— Усі вибилися з сил, — промовила вона. — Ми більше не можемо витримувати цей темп!

Вона мала рацію. Навіть найздоровіші з нас помітно підупали на силі. Невдовзі нас мали наздогнати порожняки, і нам доведеться зустрітися з ними ніс до носа посеред вулиці. І це буде кривава бійня. Нам потрібно знайти укриття.

Я скерував нашу групу до вервечки будинків. Пілоти літаків більш схильні були скидати бомби на дім, що радісно сяяв усіма вогнями, ніж на невиразну пляму в пітьмі, тому в усіх будинках вимкнули світло. Усі ґанки плавали в мороці, жодне вікно не світилося. Найбезпечнішим прихистком для нас міг би стати порожній будинок, але з таким затемненням годі було визначити, де є люди, а де — нема. Доведеться обирати наздогад.

Я зупинив усіх на дорозі.

— Ти чого? — віддихуючись, спитала Емма. — Здурів?

— Можливо. — Я вхопив Горація за плечі, махнув рукою на будинки і сказав: — Вибирай.

— Що? — спитав він. — Чому я?

— Бо я твоїм здогадам довіряю більше, ніж своїм.

— Але мені таке ніколи не снилося! — запротестував він.

— Може, й снилося, просто ти не пам’ятаєш, — сказав я. — Вибирай.

Зрозумівши, що відкрутитися не вдасться, він проковтнув слину, на мить заплющив очі, потім повернувся і показав на будинок у нас за спинами.

— Отой.

— Чому той? — спитав я.

— Бо ти змусив мене вибирати! — сердито відрізав Горацій.

Ми мусили цим задовольнитися.

Парадні двері було замкнено. Не біда: Бронвін викрутила ручку й викинула її на вулицю. Двері, рипнувши, прочинилися. Ми вервечкою зайшли в темний передпокій, на стінах якого висіли сімейні портрети. Облич було не роздивитися. Бронвін зачинила двері й забарикадувала їх столиком, який знайшла в коридорі.

— Хто там? — спитав чийсь голос із надр будинку.

Прокляття. Ми були не самі.

— Ти мав обрати порожній будинок, — дорікнув я Горацію.

— Я тебе вдарю, дуже сильно, — пробурмотів він.

Часу на те, щоб міняти будинки, не було. Ми мусили познайомитися з мешканцем будинку й могли тільки сподіватися на його люб’язність і гостинність.

— Хто там? — вимогливо повторив голос.

— Ми не злодії й не німці, нічого такого! — сказала Емма. — Просто зайшли, щоб сховатися.

Відповіді не було.

— Лишайтеся тут, — наказала Емма нашим і потягла мене за собою по коридору. — Ми йдемо привітатися! — гучно й приязно промовила вона. — Будь ласка, не стріляйте в нас!

Ми дійшли до кінця коридору й повернули вбік. Там, у дверях, стояла дівчинка. В одній руці вона тримала пригаслий ліхтар, а в другій — ніж для розрізання паперу. Її чорні очі дивилися жорстко і перебігали від Емми до мене та назад.

— Тут нема нічого цінного, — сказала вона. — Цей будинок уже пограбували.

— Я ж кажу, ми не злодії, — ображено промовила Емма.

— А я кажу, йдіть звідси. Якщо не підете, я закричу і… і мій батько прибіжить зі своїми… пістолетами і всім іншим!

Дівчинка була дитиною і передчасно дорослою водночас. Коротко стрижена і вбрана у сукню маленької дівчинки з рядом великих білих ґудзиків спереду. Але щось у кам’яному виразі дитячого обличчя робило її старшою. На обличчі дванадцяти-чи тринадцятирічної читалася вселенська втома.