Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

— О, я прекрасно знаю, що вам потрібно, — з лихою посмішкою промовила дівчина. — Такі, як ви, ніколи не здаються, правда ж?

— Такі, як ми? — не зрозумів я.

— Покладіть зброю на підлогу й підштовхніть її до мене! — гаркнула дівчина.

— У нас нема зброї, — спокійно промовила Емма, щосили намагаючись не розлютити ще більше.

— Для вас буде краще, якщо ви не матимете мене за дурепу! — криком попередила дівчина. — Ви слабкі й не маєте власної сили, тому покладаєтесь на пістолети й таке інше. Кладіть їх на підлогу!

— Вона думає, що ми витвори, — повернувши голову, прошепотіла Емма.

Я ледве стримався, щоб не розреготатися.

— Ми не витвори. Ми дивні!

— Ви не перші порожньоокі, які приходять сюди по голубів, — сказала вона. — І не перші, хто вдає з себе дивних дітей. А ще ви будете не перші, кого я вб’ю! Тому кладіть свою зброю на підлогу, перш ніж я скручу цьому голубу в’язи. А слідом за ним — і вам!

— Але ми не витвори, — наполягав я. — Якщо не віриш, подивись у наші зіниці!

— Очі ще нічого не означають! — заявила дівчина. — Лінзи — це старий, як світ, фокус. А я, повірте, усі ці фокуси знаю.

Вона ступила крок уперед, на світло. У її очах тліла ненависть. Вона була схожа на пацанку, тільки в сукні, мала коротке волосся й міцну щелепу. Очі в неї були скляні, як у людини, що багато днів не спала й трималася на ногах лише завдяки інстинктам і адреналіну. Наче в людини, яка за цих обставин не буде до нас ні доброю, ні терплячою.

— Ми дивні, клянусь тобі! — запевнила її Емма. — Ось, дивись. Я покажу! — Вона прийняла руку від голови і вже збиралася запалити полум’я, та мене раптом охопило передчуття, і я зупинив її, узявши за зап’ясток.

— Якщо десь неподалік бродять порожняки, вони це відчують, — попередив я. — Думаю, вони відчувають нас так само, як я відчуваю їх. Та коли ми застосовуємо свої вміння, справа їм значно полегшується. Це наче увімкнути сигналізацію.

— Але ж ти своє вміння застосовуєш, — обурилася Емма. — І вона своє!

— Моє пасивне, — відповів я. — Я не можу його вимкнути, тому воно особливого сліду не лишає. Що ж до її здібностей — може, вони вже знають, що вона тут. І може, не вона їм потрібна.

— Як зручно! — вигукнула дівчина. — І яке ж воно, твоє вміння? Відчувати поріддя тіней?

— Він і бачити їх може, — сказала їй Емма. — А ще вбивати.

— Придумайте щось краще, — глузливо промовила дівчина. — На таке навіть дурник не купиться.

Поки ми говорили, у мене в животі розквітло нове Чуття. Я вже відчував не слід порожняка, а активну його присутність.

— Один бродить десь поряд, — сказав я Еммі. — Треба звідси вибиратися.

— Без птаха я не піду, — процідила вона.

Дівчина рушила в наш бік.

— Треба з цим кінчати, — сказала вона. — Я дала вам більш ніж достатньо можливостей виправдатися. Та й взагалі мені починає подобатися вбивати вас, потвори. Після того, що ви зробили з моїми друзями, я ніяк цим не натішуся!

Вона зупинилася за кілька футів від нас і підняла вільну руку — напевно, щоб обвалити нам на голови рештки даху. Якщо ми збиралися рятуватись, слід було діяти.

Я стрибнув із пози навприсядки, виставив уперед руки й налетів на дівчину, збивши її з ніг. Від несподіванки вона спересердя закричала. Я вдарив її кулаком у долоню вільної руки, щоб вона ще раз не клацнула пальцями. Цієї миті вона випустила птаха, і його вхопила Емма.

Ми з Еммою скочили на ноги й щодуху побігли до відчинених дверей. Та Горацій, причмелений, досі сидів на підлозі.

— Вставай і біжи! — заволала до нього Емма.

Я вже тягнув Горація вгору за руку, коли мені в обличчя вдарили двері, а спалений комод сам піднявся з кутка і полетів через усю кімнату. Його край зачепив мою голову, і я беркицьнувся на землю, тягнучи за собою Емму.

Дівчина лютувала, пронизливо верещала. Я був певен, що жити нам лишалося кілька секунд. Аж раптом підвівся Горацій. І закричав на весь голос:

— Меліна Манон!

Дівчина застигла на місці.

— Що ти сказав?

— Тебе звати Меліна Манон, — мовив він. — Ти народилася в Люксембургу тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятого року. Переїхала до пані Дрізд, коли тобі було шістнадцять, і відтоді жила тут.

Горацій заскочив її зненацька. Вона насупилась, потім описала рукою дугу. Тумбочка, що мало не вирубала мене, пропливла в повітрі й нависла просто над Горацієм. Якби дівчина дала їй впасти, вона б його розчавила.

— А ви підготувалися, — сказала дівчина. — Але мої ім’я, прізвище й місце народження може знати будь-який витвір. На ваше нещастя, ваші вигадки більше не здаються мені цікавими.