— Люба, це неможливо, — заспокоїла її Бронвін.
— Чому? Пані Сапсан же може перетворюватися на птаху!
Хлопчик, повз якого ми проходили, повернувся і витріщився на нас. Бронвін сердито цитьнула на Оливку. Виказувати наші таємниці перед нормальними було суворо заборонено, навіть якщо вони могли здатися такими фантастичними, що ніхто не повірив би.
Ми проштовхалися крізь останнє скупчення дітей і опинилися біля телефонної будки. У ній було місце лише для трьох, тому всередину протиснулися Емма, Мілард і Горацій, а решта скупчилися біля дверей. Емма зняла слухавку, Горацій видобув із кишені наші останні кілька монет, а Мілард узявся гортати пухкий телефонний довідник, що висів на дроті.
— Ти жартуєш? — спитав я, просунувши голову в будку. — У телефонному довіднику є імбрини?
— Подані адреси несправжні, — пояснив Мілард, — і дзвінки не з’єднують, поки не просвистиш правильний пароль. — Він вирвав сторінку і простягнув її Еммі. — Спробуй оцей. Мілісента Дрізд.
Горацій вкинув монетку в проріз, а Емма набрала номер. Потім Мілард узяв слухавку, просвистів у неї щось по-пташиному й віддав Еммі. Трохи послухавши, вона насупилася.
— Довгі гудки. Ніхто не підходить.
— Нічого страшного! — запевнив Мілард. — Це лише один номер із багатьох. Зараз знайду інший.
Юрба, що нас обтікала біля будки, повільно зупинилася — десь за межами видимості утворився затор. Залізнична платформа була вже майже вщент заповнена. Зусібіч нас оточували нормальні діти. Вони теревенили одне з одним, кричали, штовхалися; а одна дівчинка, яка стояла поряд з Оливкою, гірко плакала. У неї були хвостики й запухлі червоні очі. В одній руці вона несла ковдру, а в іншій — пошарпану картонну валізу. До блузочки в неї була причеплена бирка з великими трафаретними словами й номером:
115-201
Лондон → Шефілд
Оливка дивилась, як плаче дівчинка, і невдовзі її очі теж заблищали від сліз. Зрештою вона більше не змогла це терпіти й спитала, що сталося. Та дівчинка відвела погляд, вдавши, що не почула.
Однак спекатися Оливки було не так легко.
— Що таке? — знову спитала вона. — Ти плачеш, бо тебе продали? — Вона показала на нашивку в дівчинки на блузці. — Це ти стільки коштуєш?
Дівчинка спробувала вшитися, але їй завадила стіна люду.
— Я тебе викуплю і звільню, — не вгавала Оливка. — Але, на жаль, ми витратили всі свої гроші на квитки на поїзд, і тепер навіть на м’ясний пиріг не вистачає, не кажучи вже про рабиню. Мені страшенно шкода.
Дівчинка крутнулася і подивилася Оливці в очі.
— Я не продаюся! — заявила вона і тупнула ніжкою.
— Точно?
— Так! — закричала мала і в нападі шалу зірвала нашивку з блузки та викинула її. — Я просто не хочу їхати в дурне село й жити там, от і все.
— Я теж не хотіла покидати свій дім, але нам довелося, — сказала їй Оливка. — Його зруйнувала бомба.
Риси дівчинки пом’якшилися.
— Мій теж. — Вона поставила валізу на платформу і простягнула руку. — Вибач, що нагрубіянила. Мене звати Джесіка.
— А я Оливка.
І дві маленькі дівчинки потисли одна одній руки, мов статечні джентльмени.
— Мені подобається твоя блузка, — сказала Оливка.
— Дякую. А мені подобається твоє… не знаю, що воно таке, на голові.
— Тіара! — Оливка простягнула руку й торкнулася її. — Але вона не зі справжнього срібла.
— Та нічого. Все одно гарна.
Оливка всміхнулася найширшою усмішкою за весь час, що я був з нею знайомий, а тоді пролунав гучний свисток і з гучномовця затріщав гримкий голос:
— Усім дітям по вагонах! — наказав він. — Чемно і не створюючи тисняви!
Довкола нас знову потоком попливли люди. То тут, то там дорослі підганяли дітей, і я почув, як хтось сказав: «Не хвилюйтеся, скоро ви всі побачите своїх татусів і матусь».
Отоді я й зрозумів, чому на платформі так багато дітей. Їх евакуювали. Із багатьох сотень дітлахів, які юрмилися на вокзалі того ранку, лише ми з друзями приїхали до міста. Решта від’їжджали — їх вивозили задля їхньої ж безпеки. І судячи з вигляду зимових пальт і напхом напханих валіз у декого в руках — мабуть, надовго.
— Мені час, — зітхнула Джесіка. І не встигла Оливка сказати «бувай», як юрба понесла її нову подружку до поїзда. Отак швидко Оливка завела і втратила єдиного нормального друга за все своє життя.
Сідаючи на поїзд, Джесіка озирнулася. «Що зі мною стане?» — мовби запитував її похнюплений вираз обличчя.
Ми проводжали її поглядом, і кожен ставив собі те саме запитання щодо себе.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу