Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Я спиною відчував погляди своїх друзів — вони дивились, як я сканую юрбу. Я повинен був визначити, чи є десь у цій велетенській сипучій масі потвори, які хочуть нас убити. І визначити це я мав лише поглядом, звіряючись із невиразним відчуттям у животі. Зазвичай близька присутність порожняка озивалася болем і була очевидна. Але в такому величезному обширі, як цей, серед сотень людей, моє застереження могло прозвучати шепотом, не більше, стати найлегшим уколом, який легко проґавити.

— А витвори знають, що ми приїхали? — тихо спитала Бронвін, боячись, що її можуть почути нормальні… або ще гірше — якийсь витвір. У них усюди в місті були вуха. Принаймні таку думку нам втовкмачили у голови.

— Із тих, хто міг знати, куди ми їдемо, ми вбили всіх до одного, — гордо заявив Г’ю. — Тобто я вбив.

— А це означає, що шукають вони нас ще активніше, — присадив його Мілард. — І тепер вони хочуть чогось більшого за птаху. Вони хочуть помсти.

— Саме тому ми й не можемо стирчати тут вічно. — Емма постукала мене по нозі. — Ти скоро?

Фокус уваги змістився. Я загубив те місце в юрбі, куди дивився. Почав спочатку.

— Ще хвилинку, — попросив я.

Мене особисто найбільше турбували не витвори, а порожняки. На той час я вже вбив двох, і кожна зустріч мало не оберталася смертю для мене. Моя удача (якщо це завдяки їй я досі був серед живих) мусила вже закінчуватися. Ось чому я був рішучо налаштований більше не дозволяти порожнякам заскочити мене зненацька. Я робитиму все від мене залежне, щоб відчувати їх на відстані й уникати контакту. Звісно, тікати від бою — це безславно, та слава мене не цікавила. Я хотів лише вижити.

Але справжню небезпеку таїли в собі не фігури на платформі, а сутінки, які клубочилися між ними й за ними. Темрява на полях. Саме на ній я зосередив увагу. Коли я скерував своє чуття у натовп таким чином, щоб обмацати віддалені закапелки в пошуках слідів небезпеки, то відчуття було таке, ніби душа відділилася від тіла. Кілька днів тому я ще не зміг би такого зробити. Здатність скеровувати Чуття на зразок прожектора — то було щось нове.

Цікаво, що ще мені належало дізнатися про себе?

— Порядок. — Я зліз із валізи. — Порожняків нема.

— Це я й сам тобі сказав би, — пробурчав Єнох. — Якби вони тут були, то вже давно б нас зжерли!

Емма відвела мене вбік.

— Якщо ми хочемо мати шанс уціліти у цій битві, ти маєш працювати швидше.

Із тим самим успіхом можна було відправляти на змагання в Олімпійських іграх людину, яка тільки-но навчилася плавати.

— Я стараюся.

Емма кивнула.

— Я знаю. — Вона повернулася до решти й клацнула пальцями, щоб закликати їх до уваги. — Ходімо до тієї телефонної будки. — Вона показала на високу червону будку на іншому боці платформи, ледь помітну крізь потік люду.

— А кому подзвонимо? — поцікавився Г’ю.

— Дивний пес сказав, що на всі лондонські контури напали, а їхніх імбрин повикрадали, — нагадала Емма. — Але ж ми не можемо повірити йому на слово, правда?

— А що, у контур можна подзвонити? — приголомшено спитав я. — По телефону?

Мілард пояснив, що Рада імбрин підтримувала телефонний зв’язок, хоча скористатися ним можна було лише в межах міста.

— Доволі хитромудрий винахід, зважаючи на всі часові розбіжності, — повідомив він. — Те, що ми живемо в часових контурах, не означає, що ми застрягли в кам’яній добі!

Емма взяла мене за руку й наказала решті зробити те саме.

— Важливо триматися разом, — пояснила вона. — Лондон величезний, а бюро знахідок для дивних дітей тут нема.

Так, сплівши руки, ми зайшли в юрбу. Посередині, де Оливка, мов астронавт на Місяці, крокувала в повітрі, наша непевна вервечка трохи вигиналася параболою.

— Ти втрачаєш вагу? — спитала її Бронвін. — Квіточко, тобі потрібні важчі черевики.

— Коли я не їм, як слід, стаю легенькою, як пір’їнка.

— Як слід? Ми щойно наїлися від пуза, як королі!

— Тільки не я, — похитала головою Оливка. — У них не було м’ясних пирогів.

— Ти страшенно перебірлива, як на біженку, — підколов Єнох. — Хоча все одно, Горацій же викинув на вітер усі наші гроші, тому їсти нам доведеться лише те, що вкрадемо чи те, що нам приготує невикрадена імбрина, якщо ми таку знайдемо.

— Гроші ще є, — виправдовуючись, сказав Горацій і подзеленчав монетками в кишені. — Хоча на м’ясні пироги не вистачить. Але картоплі в мундирах, може, й купимо.

— Якщо я з’їм ще одну картоплину в мундирі, то сама на картоплину в мундирі перетворюся, — запхинькала Оливка.