Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Ми йшли вперед у нервовій тиші. Крізь нас електричним струмом проходила напруга. Я бачив, як Емма стискає і розтискає кулаки, як Єнох трясе головою і бурмоче щось собі під носа, як збивається з кроку Оливка. Здавалося, от-от неминуче настане мить, коли хтось із нас зробить щось відчайдушне і полетять кулі.

А тоді я почув, як зойкнула Бронвін, і підвів погляд — щоб побачити, як на моїх очах розгортається сценарій фільму жаху, якого я собі й уявити не міг. Попереду лежали три масивні кучугури: одна на дорозі, а ще дві — на прилеглому полі, з іншого боку неглибокого рову. Спочатку я, відмовляючись вірити очам, подумав, що то купи чорної землі.

Та потім ми підійшли ближче, і я вже не міг не бачити очевидного: трьох мертвих коней на дорозі.

Оливка пронизливо закричала. Бронвін інстинктивно рвонулася заспокоїти її: «Квіточко, не дивися!» — і солдат із дробовиком вистрелив у повітря. Ми кинулися на землю й поприкривали голови.

— Ще раз так зробиш — валятимешся в канаві разом із ними! — прокричав він.

Поки ми підводилися, Емма встигла прошепотіти мені слово «цигани» й кивнути на найближчого коня. Я зрозумів, що вона мала на увазі: то були їхні коні. Я навіть упізнав відзнаки на одному з них — біли плями на задніх ногах — і зрозумів, що саме на цьому коні я їхав лише годину тому.

Було таке відчуття, що мене от-от знудить.

Усе склалося докупи, кадр за кадром прокрутилося кіно в голові. Це зробили витвори — ті самі, які напередодні здійснили набіг на табір. Цигани зустріли їх на дорозі після того, як залишили нас на краю містечка. Сталася сутичка, потім погоня. Витвори застрелили коней на ходу, під циганами.

Я знав, що витвори вбивають людей (і дивних дітей, як казала пані Шилодзьобка), але брутальність, з якою вбили цих коней, перевершила навіть те велике зло. Ще годину тому вони були сповненими життя тваринами. Їхні очі світилися розумом, тіла вигравали м’язами й випромінювали тепло. А тепер від втручання кількох шматків металу вони перетворилися на купи холодного м’яса. Ці горді сильні тварини, застрелені й покинуті на дорозі, мов сміття.

Я трясся від страху й кипів од гніву. А ще мені було шкода, що я їх не оцінив по заслузі. От я зіпсована невдячна тварюка.

«Зосередься, — наказав я собі. — Зберися».

Куди поділися Бехір та його люди? Де був його син? Я знав лише одне — витвори нас пристрелять. Я був у цьому переконаний. Ці самозванці у солдатських одностроях насправді самі були лише тваринами, страхітливішими навіть за порожняків, яких вони контролювали. У витворів принаймні був розум, яким вони могли користуватися. Але цей творчий дар вони скеровували на те, щоб руйнувати світ. Щоб перетворювати живих істот на мертвих. А навіщо? Аби вони самі могли прожити трохи довше. Аби могли мати трохи більше влади над світом навколо та над істотами, які його населяли і до яких їм було цілковито байдуже.

Марнотратство. Таке дурне марнотратство.

Але тепер вони збиралися нас знищити. Відвести на якесь поле смерті, де нам влаштують допит і потім уб’ють. А якщо Г’ю такий дурний, що пішов за нами слідом (якщо бджола, яка літала туди й назад уздовж нашого строю, означала, що він неподалік), то його теж прикінчать.

Боже, поможи нам усім.

Убиті коні вже лишилися далеко позаду, коли солдати наказали нам звернути з головної дороги на вузьку ґрунтову. То була стежечка, кілька футів завширшки, тому солдатам, що їхали поряд, довелося залишити джип і далі піти пішки — двоє спереду і двоє позаду. Поля, що стелилися обабіч, були здичавілі, порослі заквітчаними бур’янами, над якими дзижчали комахи стиглого літа.

Прекрасне місце для смерті.

Через якийсь час на краю поля показалася повітка під солом’яною стріхою. «Отам вони це й зроблять, — подумав я. — Отам вони нас і вб’ють».

Коли ми підійшли ближче, двері відчинилися, і з повітки вийшов ще один солдат. Одягнений він був інакше, ніж ті, що нас вели: замість каски на голові в нього сидів капелюх з чорними крисами, а замість гвинтівки теліпався револьвер у кобурі.

То був їхній командир.

Він стояв на стежці і дивився, як ми наближаємося, погойдувався на підборах і всміхався білозубою усмішкою.

— Нарешті ми познайомимося! — вигукнув він. — Ви змусили нас побігати, але я знав, що колись ми вас зловимо. Це лише питання часу! — Риси обличчя мав пухкі, хлоп’ячі, тонке волосся було таким світлим, що здавалося білим. А ще в ньому вирувала дивна п’яна енергія, мов у ватажка малят-скаутів, який перебрав кофеїну. Та коли я на нього дивився, думати міг лише про одне: «Тварина. Монстр. Убивця».