Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

— Бачите? — спитала Бронвін. — Пташка несправжня. Це опудало.

— А я бачив, як вона ворушилася! — не вгавав провідник.

— Це, е-е, механічна модель. Дивіться.

Бронвін стала навколішки й поклала пані Сапсан на землю на бік. Далі просунула пальці їй під крило і вдала, ніби накручує механізм. Очі пані Сапсан одразу ж розплющилися, і вона забігала по перону, механічно погойдуючи головою і перебираючи лапами, неначе приведена в дію пружиною. Через якийсь час вона рвучко зупинилася на місці й повалилася на землю, штивна, мов дошка. Її гра заслуговувала на «Оскар».

Здавалося, провідника це майже переконало. Але не до кінця.

— Ну, — задумливо промовив він. — Якщо це іграшка, то ти не будеш проти сховати її у коробку. — І він кивнув на валізу, яку Бронвін поставила була на платформу.

Бронвін вагалася.

— Це не…

— Так, добре, нам не важко. — Емма розщібнула застібки на валізи. — Сестро, сховай її.

— Але там немає повітря! — просичала Бронвін.

— Проб’ємо дірки! — так само просичала у відповідь Емма.

Бронвін підняла пані Сапсан і обережно поклала її у валізу.

— Пробачте мені, пані, — прошепотіла вона, опустила кришку і защебнула.

Після цього провідник нарешті прийняв наші квитки.

— Перший клас! — здивовано відзначив він. — Ваш вагон прямо попереду. — Він показав у дальній кінець платформи. — Раджу поквапитися.

— Тепер він нам радить! — обурилася Емма, і ми припустили платформою.

Із пахканням і металевим скреготом поїзд рушив. Поки що він їхав дуже повільно, але з кожним обертом коліс набирав швидкість.

Ми порівнялися з вагоном першого класу. Першою у відчинені двері застрибнула Бронвін. Вона поставила валізу в тамбурі й простягнула руку, щоб допомогти Оливці.

Аж раптом у нас за спинами чийсь голос закричав:

— Стояти! Зійти з поїзда!

Той голос належав не провіднику. Він був глибший і більш владний.

— Клянуся, — сказав Єнох, — якщо ще хоч одна людина спробує завадити нам сісти на цей поїзд…

Прогримів постріл, і від раптового шоку в мене заплелися ноги. Я вивалився з дверей тамбура на платформу.

— Я сказав «стояти»! — знову проревів голос. Озирнувшись через плече, я побачив солдата в однострої, що стояв на платформі. Коліна він підігнув у позу для стрільби, гвинтівку спрямував на нас. Щоб довести всю серйозність своїх слів, він з гучним тріском випустив ще дві кулі понад нашими головами. — Вийти з поїзда, на коліна! — сказав він і широкими кроками попрямував до нас.

Я подумував, чи не пуститися навтьоки, та потім випадково побачив солдатові очі, і їхні вибалушені білки без зіниць переконали мене, що не варто цього робити. То був витвір, і я розумів, що він без зайвих роздумів застрелить будь-кого з нас. Краще не давати йому приводу.

Бронвін з Оливкою, мабуть, думали так само, бо вийшли з поїзда і опустилися на коліна поряд із нами всіма.

«Так близько, — подумав я. — Ми були так близько».

Поїзд залишив станцію без нас, а разом із ним розчинилася хмаркою пари вдалині наша надія врятувати пані Сапсан.

«А разом із нею й сама пані Сапсан». У мене все аж перевернулося всередині. Бронвін залишила валізу з птахою в поїзді! На автоматі я скочив на рівні ноги і вже хотів мчати навздогін поїзду… але перед моїм обличчям виникло дуло гвинтівки, і я відчув, як сила вмить полишає мої м’язи.

— Більше… ні… кроку, — відчеканив солдат.

І я знову впав на землю.

Ми стояли навколішки, піднявши руки. Серця в нас калатали. Солдат ходив довкола, напружений, цілився з гвинтівки й тримав палець на спусковому гачку. Вперше після доктора Ґолана я опинився так близько від витвора, що міг його роздивитися. На ньому була стандартна уніформа британського солдата: сорочка захисного кольору, заправлена у вовняні штани, чорні чоботи, каска. Але вдягнув він це все якось недоладно, наче костюм, до якого він ще не звик, — штани були перекручені, а каска сиділа занадто високо на маківці. А ще він, здавалося, нервувався: голова смикалася туди-сюди, поки він оцінював нас поглядом. Сили були нерівні. Нам, жменьці беззбройних дітей, за останні три дні вдалося прикінчити одного витвора і двох порожняків. Він нас боявся, і це більше, ніж усе інше, змушувало мене боятися його. Бо страх робив його непередбачуваним.

Він зняв із пояса рацію і щось у неї протріщав. Засичав фоновий шум, а за мить витвору відповіли. Розмова велася зашифровано, я не зрозумів з неї ні слова.

Він наказав нам встати. Ми послухалися.