Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

А Бронвін повернулася до Емми.

— Я хочу знати, що ти думаєш.

— Так, і я хочу знати, що думає Емма, — підтакнула Оливка.

— І я, — сказав Єнох, чим немало мене здивував.

Емма глибоко вдихнула повітря.

— Мені страшенно шкода інших імбрин. Те, що з ними зробили, — це злочин. І майбутнє нашого виду може залежати від їх порятунку. Але в кінцевому підсумку я не мушу бути відданою іншим імбринам чи іншим дивним дітям. Я віддана жінці, якій завдячую життям, — пані Сапсан і лише пані Сапсан. — Вона трохи помовчала і кивнула, неначе перевіряла та підтверджувала розумність власних слів. А тоді продовжила: — А коли, як на те пташа воля, вона знову стане собою, я зроблю все, чого вона від мене вимагатиме. Скаже битися — я битимусь. Скаже сховатися в якомусь контурі — я погоджуся. Так чи інакше, моє кредо незмінне: пані Сапсан знає краще.

Інші замислились. Першим озвався Мілард:

— Дуже мудро сказано, міс Блум.

— Пані Сапсан знає краще! — зраділа Оливка.

— Пані Сапсан знає краще! — луною повторив Г’ю.

— А мені байдуже, що скаже пані Сапсан, — промовив Горацій. — Я битимуся.

Єнох здавлено реготнув.

— Ти?

— Усі вважають мене боягузом. Це мій шанс довести, що це не так.

— Не марнуй свого життя через те, що хтось пожартував на твою адресу, — порадив йому Г’ю. — Та й кому яка різниця, що там хто про тебе думає?

— Річ не лише в цьому, — заперечив Горацій. — Пригадуєте видіння, яке в мене було на Кернгольмі? Я мигцем побачив, де тримають імбрин. На карті показати не можу, але впевнений в одному — я впізнаю це місце, коли побачу. — Він постукав по лобі вказівним пальцем. — Те, що в мене тут, може врятувати тих хлопців і дівчат від купи неприємностей. А ще імбрин врятувати.

— Якщо хтось піде воювати, а хтось залишиться, — сказала Бронвін, — то я захищатиму тих, хто залишиться. Захист завжди був моїм покликанням.

— Джейкобе, а як щодо тебе? — повернувшись, спитав Г’ю. І в мене миттю пересохло в горлі.

— Ага, — сказав Єнох. — Як щодо тебе?

— Ну, — почав я. — Я…

— Ходімо прогуляємось. — Емма взяла мене під руку. — Нам з тобою треба побалакати.

Ми повільно зійшли донизу сходами, не обмінявшись ні словом, аж поки опинилися біля вигину крижаної стіни, там, де Альтея заморозила вхід у тунель. Ми посідали поряд і довго вдивлялися в лід, в обриси фігур, що потрапили в його пастку, розмиті й непевні у світлі дня, що згасав, підвішені, наче давні яйця в блакитному бурштині. Ми сиділи, і з тиші, яка громадилася між нами, я відчував, що розмова буде нелегкою. Ніхто з нас не хотів її починати.

Врешті-решт Емма спитала:

— Ну?

— Я так само, як інші. Хочу знати, що ти думаєш.

Емма розсміялася — так сміються з чогось недоречного, а не смішного.

— Я не до кінця в цьому впевнена.

Вона мала рацію, але я легенько підштовхнув її ліктем, щоб говорила далі.

— Кажи.

Емма поклала руку мені на коліно, та одразу ж і прийняла. Неспокійно поворухнулася. У мене все стислося в грудях.

— Я думаю, тобі треба повертатися додому, — зрештою сказала вона.

Я кліпнув очима. Знадобилася хвилина, щоб переконати себе в тому, що вона справді вимовила ці слова.

— Не розумію, — промимрив я.

— Ти сам сказав, що тебе сюди відправили не просто так, — випалила вона, уважно вдивляючись у свою спідницю. — Причиною був порятунок пані Сапсан. Тепер схоже на те, що її можна врятувати. Якщо ти й був перед нею в боргу, то ти його сплатив. Ти навіть не уявляєш, як ти нам допоміг. А тепер тобі час повертатися додому. — Її слова пливли швидкісним потоком, неначе вона довго й болісно їх виношувала і позбувалася тепер з величезним полегшенням.

— Мій дім тут, — відказав я.

— Ні, не тут. — Вона подивилася мені у вічі. — Джейкобе, царство дивних вимирає. Це втрачена мрія. І навіть якщо якимось дивом ми об’єднаємося проти зіпсованих, візьмемося до зброї й переможемо, то від нас лишиться тільки тінь нас колишніх. Безладні уламки. У тебе є дім, не зруйнований, і батьки, живі, які по-своєму люблять тебе.

— Я ж казав тобі. Я всього цього не хочу. Я вибрав те, що тут.

— Ти дав обіцянку і виконав її. А тепер усе скінчено, і тобі час додому.

— Годі це повторювати! — закричав я. — Чому ти мене відштовхуєш?

— Бо в тебе є справжня домівка і справжня сім’я. І якщо ти думаєш, що будь-хто з нас вибрав би натомість цей світ, не віддав би вже давно і контури, і довголіття, і свою незвичайну силу за один ковток того, що є в тебе… тоді ти справді живеш у вигаданому світі. Мені дуже погано стає, коли думаю, що ти можеш відкинути це все — і заради чого?