Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

Знайшовши не підходящим таку роль рожевого предмета, ім’я якому вона не знала, Гелен почала вертіти його на пальці і вже збиралась викинути геть, як пончик розпався, усипавши своїми останками чоловіка, якому було вже байдуже.

– Якби ми було вдома я б тебе спалив!

– Але ж ми не вдома! – весело заперечила Гелен.

– Ми на роботі, тому займайся справою!

– Ти злий…

– А ти дурна!

– Ось вона. Я знайшла її.

– Так, це вона, я відчуваю розряд на кінчиках пальців, – верхні кінцівки Клана засяяли неземним золотавим світлом, наче хтось зловив блискавку і змусив її витанцьовувати навколо долоні.

– Забирай. Чому стала, наче тебе до скелі прикували, чому б я, до речі, був від душі радий?

– У тебе немає душі. І чому я маю це робити?!

– Бо ти жінка, якщо можна так сказати, – єхидно промовив Клан, – я не бажаю бачити нашу Королеву голою.

– Ти правий… Гаразд.

Гелен скинула простирадло з мертвого тіла Уляни, ставши навколішки, прошепотіла щось на латині і наділа покійниці на палець срібний перстень.

Накреслила тим, що й у Клана, світлом на кінчиках пальців зірку на лівій груді та різко встромила в її центр руку. Покопавшись декілька секунд у холодному вогкому середовищі, близь якого мала б ховатися душа, нарешті висмикнула руку і серце Уляни разом з нею.

– Врятуйте наш світ, молю, – поцілувавши у лоб, мовила Гелен, – Клан, досить роздивлятися земних дівчат, навіть у нашої Королеви усередині повно силікону, що тут говорити про інших.

– Якби міг – так би і залишився людиною…

– Ти не людина, Клане…

– Знаю…

І хоча рана на грудях миттю загоїлась, Клан непокоївся:

– Гадаєш не помітять?

– Хіба ці люди коли-небудь помічають щось, окрім себе…?

Це надвечір’я видалося нетипово живим та рум’яним: сонце, звісно, і досі залишалося для цього міста надмірною розкішшю, але небо сьогодні було по-юному рожевим, а повітря пахло по-весняному квітково. І хоча дане не можна віднести до пейзажу, який опанував душу Терези, все одно усмішка сковзнула по її обличчю, як тільки легкий вітерець торкався щік.

Вийшовши з сірої багатоповерхівки, яку вона відверто ненавиділа, через скупість та посередність тої, дівчина попрямувала до подруги. По дорозі клянучі бездарність архітектурного оформлення її кварталу, який був характерний усьому місту.

«Невже, ті, хто проектували ці будинки уявляли та допускали можливість людського життя у них? У цих холодних сірих однакових усюди стінах… Напевне, що ні! Вони унеможливлюють всілякий розвиток творчої особистості, заганяють її в убивчі рамки, не дозволяють виходити за межі уніфікованих норм. Лише шаленці могли планувати та мріяти про ідеальне суспільство рівних та однакових… Особистість від природи не може бути схожою на іншу, не може, н е м о ж е! Суспільство, яке відмовляється від творчо активних особистостей перетворюється на болото, покривається трясовиною рутини. Щоб убити вірус пасивності та смиренності потрібні покоління. І сучасність це доводить. Будинки… Сірі будинки… Якщо я на тому світі зустріну їхніх творців, я вб’ю їх ще раз. Здається хтось став занадто агресивним і цей хтось я… Але ж ці будинки жахливі, непродуктивні, це будинки – привиди…!»

Добрівши до маленького будиночку з червоною черепицею на околиці вона постукала у двері.

– Як чудово, що ти прийшла, ми з мамою приготували смачнючі кекси!

– Я не на довго… – не дослухавши подругу Олеся потягла її до себе в кімнату на горищі.

– Ти вся схудла, але я тебе зараз буду відгодовувати, і мені все одно, що ти думаєш з цього приводу!

– Знаєш чому я до тебе прийшла?

– Уу…? – запитально глянула Олеся дожовуючи.

– Навіть не тому, що ти завжди мене годуєш, а тому, що ти змушуєш мені посміхнутися…

– Щось ти сьогодні надто сентиментальна…але мені все одно приємно. Як ти?

– Сама знаєш. Після смерті бабусі, наче Всесвіт перевернувся. Думаю про неї, згадую, як в дитинстві гостила на її дачі біля моря…А як вона любила море… Скільки історії знала про нього…

– Так, вона була чудовим другом. І вона б тебе точно не похвалила за те, що ти так себе мучиш!

– В останню нашу зустріч, бабуся була дуже стривожена, говорила, що має віддати мені якийсь камінь якнайскоріше, що це вкрай важливо… Вона ніби передчувала, що піде. Розповідала якісь дивні не пов’язані між собою історії, наче хотіла донести щось, що не могла сказати прямо…

– Слухай, а ти була в її кімнаті після смерті?