Марина Павленко - Русалонька із 7-В та загублений у часі

Що ж, доводиться чимось і жертвувати:

— Гаразд уже, давай!

Поки Ві-ку-ку не забила їй баків теревенями й не потягла на черговий гурток, Софійка пішла в наступ:

— Віто, а хто то в Леськовичах ночами грає?

— Ну… це наш… Певно, магнітофона хтось умика’! — ухильно зарум’янилось Вітине личко.

— А якщо по щирості, як подружка подружці? — не здавалася Софійка.

— Не мо’ табірним дітям розказувати — аби не розлякати… Але як подружці… Привид це наш… Замковий… З маєтку панів Дашківських! Відтоді, кажуть, як вони замок цей покинули! Перед революцією, сімнадцятим роком! Нічого подіяти не можемо! Піаніну хтіли з кімнати винести — підняти годі! Порубати — не наважились! Вже й міліцію виклика’ — нічо не помага. Як тільки ніч — так і музика! Причому одна й та сама — завжди! Страшна така, моторошна!

— Страшна? Як на мене — звичайнісінька «Місячна соната»!

— Він і не в місяць гра’!

— А вдень?

— Ти про сьоднішню оказію з вашою екскурсією? В Леськовичах уже намагаються це поясни’. Може, привид хтів просто вигнати вас геть? А мо’, бажа’ комусь із ваших сподобатись.

— Навіщо?

— Оцього вже не зна’! Ясно одне: удень таке сталося вперше!

— Може, проберемось туди крадькома?

— Здуріла? Я не хо’!

— Але ради мене, твоєї подруги?..

— Гм… Якщо тобі так кортить на побачення з привидом… Доведеться влаштува’! Тобі на день? На вечір? Опівночі?

— На день, звичайно! — Софійка вже й сама перелякалась власної затії.— Але… Як ти це зробиш?

— Замок значиться у військовому окрузі. А мій тато в Леськівській частині прапорщик. Його кабіне’ — в хазяйських прибудовах, біля воріт. Завтра після обі’ в нього чергування. Попро’, щоб провів нас.

О, запахло неабиякими враженнями!

— Ти спробуєш? Дякую!!! Чим тобі віддячити, люба Вітусю?

— Ет, пусте! — Лукаві рум’янці заховались під кучері. — Хіба що покаж’ мені свою нову мобілку і повідаєш, кому хтіла дзвони’! Як подру’ подружці, ради нашої щирості, еге ж?..

В Алли Іванівни відпроситись було на диво легко: вона саме шарілась після якоїсь тихої фрази Андрія Ігоровича. Питала дозволу піти на пошту, бо й справді мала вкинути подячно-щасливого (а може, прощального, хтозна?) листа батькам. Схоже, навіть якби Софійка й зізналась про замок, вожата в цю мить не заперечувала б.

Шкода тільки, що пропустить змагання з плавання.

— Ага, ось хто не боїться козирнути перед привидом? — посміявся у вуса Вітин тато, стрічаючи подружок. — Ну, привида не гарантую, а влучання штукатурки може бути у саме яблучко!..

— Соф, але ти ж не будеш тікати, як учора ваша Алванівна? — злегка тремтячим голосом запитала Віта.

Тато подлубався старим великим ключем у височенних дубових дверях, потім підважив їх, поштовхав, аби відчинити:

— Сюди вже багато років ніхто не заходив: основну військову частину давно перекинули ближче до міста. А госпіталь, який був у замкові, ліквідували.

— А що ж ви досі тут стережете? — поцікавилася Софійка.

— Військова таємниця! — усміхнувся самими вусами. — А коли по правді, то вже тільки територію. Як мовлять цивільні, ні сам не гам, ні комусь не дам! Хоч без нас привид навряд чи впорався б. У цього замку ворог номер один — звичайні люди. Понищили 6 усе, розтягли по камінчикові. Ет, невдача! Заїло! Доведеться йти з чорного ходу!

Хід був і справді чорний: через темний-темнющий підвал. А поряд — ще й вхід до колишньої псарні: за тими круглими заґратованими віконцями панські хорти ночували, а отут на майданчику бігали.

— Колись була електрика, — ступив униз на невидимі сходи Вітин тато, запалюючи ліхтарика. — Пан був не дурним, усе робив за останнім словом техніки!

— А де ж вона поділась? — наївно поцікавилася Софійка. Відповіді не почула.

Певно, привидова робота. Бо від селян усе захищено, все стережуть військові!

По обидва боки — ряд важких дубових дверей (здебільшого тільки одвірків), що вели в комори. Минули навіть «морозильну камеру»: її сходи пішли ще нижче, там була мінусова температура навіть у спеку, тож м’ясо не псувалось.

Софійка полегшено зітхнула, коли нарешті вилізли нагору. Піднялись крутими спіральними сходами, які з підвалу вели якраз на кухню: аби челяді зручно бігати, за чим треба. Тут же — велетенський чан для миття посуду, плити, обкладені кахлем. Хоч повсюди розкидано всякі пробірки та колби від реактивів (сліди військового шпиталю), неважко було уявити кухонну, щепінську, метушню, шкварчання, дзенькіт і перегукування…