Марина Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

Так, це був він. Стояв мокрий, з криво складеною недоламаною парасолею під пахвою.

— Софійко, чому ти ховаєшся? — почав з порога. Втім, до квартири його ніхто й не запрошував. Дорікає, наче не він зрадив! — Нам треба зустрітися! Будь ласка!

— Тобі сестри не переказали, що тепер мій вільний час іде на братиків? — спитала сонно-незворушно.

— Сніжана вже народила? Я так і зрозумів! Це ж наш Завтрашній! Розкажи про нього! Його назвали, як і планували, Сергієм?

Думає, розчулить її розпитуваннями про новонародженого! «Наш»! Нашого, Сашку, тепер уже нічого немає! Чи він має на увазі — їхній з Роською? Як їхнім став уже Леськівський замок?

— Ти ж затявся не приходити сюди.

— Коли телефон мовчить, сестри не спроможні передати листа, а ти не потикаєшся на очі, то що мені лишається робити?

Так і знала: насправді прийшов, щоб ніби випадково стрінути Підліснячку!

— До речі, Сашку, ти не переплутав дверей? Може, тобі туди? — вказала на квартиру напроти.

— Не переплутав! — з такою гідністю, мовби не він кілька днів тому ходив на побачення з іншою і вимолював у неї наступної зустрічі.

— Мені вдає, таки переплутав! Більше не стукай, будь ласка, бо Ростик спить! — І, вже закриваючи двері просто перед Сашковим носом, похопилась: — Одне тільки прошу: в ім’я нашої колишньої дружби не заявляйся туди без полину!

До кінця тижня багато спала й мала шалений апетит. Почала з’їдати й супи. Один раз навіть зганьбилася: ненароком ухопила мамину тарілку з цибулею і, зголоднівши, не помітила. Проковтнула і попросила добавки. Ох і наслухалась після того від мами, а надто від тата, іронічних жартиків на свою адресу!

До суботи сили начебто повністю відновились, а вони ду-уже знадобляться! Все інше теж ішло за планом: надворі випогодилось; Роська, відіслана й ще вродливіша, знову з’явилась у школі, манерами, розумом і дотепністю встигла Софійку роздратувати. Це добре, бо для вирішального бою потрібно ще й палати люттю до ворога.

Бабусину й базарну петрушку терпляче перетерла у фарфоровій ступці, вичавила крізь марлю сік. Вийшла ціла пляшка густої яскраво-зеленої рідини.

Ще якби трохи сміливості! Що й казати, самій до Білокрилівського лісу, хай навіть удень, іти страшнувато! Може, з татом? Напроситися в компанію до вічного пілігрима Гарбуза? Та й Ірка, якби знала мету, не відмовилась би вирушити з Софійкою.

Але ж Оришка ходила сама! Сама! Сама-самі-сінька!

Отже, Софійка теж піде сама, нічого з нею не станеться. Візьме фарбу з петрушки, щіточку, Гарбузове фото, про всяк випадок мамин сльозогінний балончик — і піде!

Весняний ліс клекотав цвітом, свіжою після-дощовою зеленню, морем пахощів, бджолиним гулом, пташиним щебетом і зовсім звільнив Софійку від моторошних думок.

Ось і місце битви. Заповітний камінь. Колись, у день Зимових Русалій, Софійка ненароком визволила з каменя намальовану на ньому русалку. Тепер, ні — давно вже! — настав час вказати русалці на її місце. Привабити до каменя (Росавка любить петрушку? Буде їй петрушка!) і повернути в камінь. Сніжанині слова про імітативну магію марно не пройшли, не пропали. Це коли лікуєш не саму людину, а предмет, що її уособлює, імітує!

Зручно вмостилась, поклала на видному місці світлину. Спочатку зробила намітки пласким шматочком маминої крейди. На камені проступили риси колишнього русалчиного зображення. Розкоркувала пляшечку, вмочила в зелень щіточку… Ну, поможи Господи!..

Повторювати лінії первісних художників-примітивістів (останнє слово почула від Пустельника) не так і складно. Крапки — очі, риски — брови… Довші риски — волосся… Сік, звичайно, міг би давати густішу барву, та головне — бодай смачно пах петрушкою.

Коли обличчя було вже майже готове, Софійчина рука раптово завмерла. Ні, її не перехопила ззаду нічия лапа, нічия ласта, хоч якраз цього від самого початку остерігалася.

В її уяві зненацька промайнули події, пережиту після тієї злощасної лижної прогулянки, аж до останніх дощів. І дівчинка вжахнулася. Скільки ж ненависті перетопталося за цей час у її душі! Скільки люті перепалало в її серці! Скільки бруду вихлюпнулося з її вуст і думок! Більше, ніж за все її дотеперішнє життя! І кому це принесло хоч крихту користі?

Атож, Росава почала перша! Але ж Софійка сама впустила її в своє життя… Вона почала перша, та чи правильно зробила й Софійка, так безоглядно втягнувшись у цю виснажливу і, зрештою, безглузду війну? Чи не варто було зробити, як ото радила, здається ще перед Новим роком, Сніжана: приглянутись до Росави пильніше і навіть — бр-р! Чи не бр-р-р — подружитись із нею, загалом хорошою людиною! Хорошою? Людиною? Так, Росяницю було за що поважати! Коли зовсім чесно, десь у глибині душі поважала ж її Софійка під час недавнього накликання дощу! А тоді, на виховній годині, навіть захоплювалась! І співчувала...