Марина Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

— Та вже, слава Богу, виросла. Вчиться у Києві. Побула вдома та й назад поїхала.

Ага! Ось ти й попалась, видро дикобразна!

— …А я тут проїздом, є, думаю, нагода родичку навідати!

— Звичайно, звичайно! Другий поверх, двері оббиті дерматином! — Софійка потерпала, щоби племінник з Полтави нічого не переплутав і не передумав іти до баби. Хай, хай познайомиться зі своєю «новонародженою донечкою»! Хай викриє усі карти!

Ішла, гордо тримаючи братика за рученятко. Слідом не менш гордо-пишно виляла хвостиком вірна пухнаста красуня Чорнобілка.

Ану ж, скільки хлоп’я зуміє пройти власним ходом?

Малого вистачило аж до скверика (заходили не з того боку, де акація)! А потім він побачив на алейці червоненьких жучків-москаликів, умить став на чотири й поповз услід невідомим істоткам. Софійка не забороняла: хай вивчає життя, хай загартовується, хай звикає і до його мікробів. Лиш коли Ростик намірявся пробувати жучків на смак, лагідно пересувала хлопчика подалі. Братик спритно повз услід за новою здобиччю, москалики ж не менш спритно від нього втікали. У Чорнобілці, хоч та й стала майже дорослою кицею, теж забродили мисливські гени, і вона гасала в погоні за якимись пташками чи хоча б мухами.

Раптом із-за кущів густого зеленого ялівцю почулися знайомі голоси. Взяла Ростика під пахву, стишила крок і тихенько виглянула на галявину. Леле, Росава! І тут ця луската ламінарія! Краще б удома гостя приймала!

— Воно зветься не тільки сонечком, — Росяниця тримала на долоні комашку і, видно, комусь показувала, — а й божою корівкою! Бачите на спинці кружечки? Скільки їх?

— Сім!.. — не надто привітно відказали… Вірка, Надька й Любка!

— Атож! Сім кружечків — це сім дітей бога Сонця, вони ж — і сім днів тижня!

Сашкові сестри набурмосено мовчали.

— Тому цієї комахи нищити не можна!

— Пора нам! — Віра, Надя й Люба ще більше понасуплювалися. Видно, що вони кудись поспішали і явно не хотіли балакати з новоспеченою братовою подругою.

— А ще божа корівка може вгадати, де живе майбутній наречений! — нахабна Роська не зважала на дівчачу неприязнь і торочила своє. — Котра бажає дізнатись?

Знає, чим узяти, хитрюга! Хто на таке не клюне?

Дівчатка завагались.

— Я! Мені поворожи! — і тут Надійка поперед усіх!

— Чудово! Тримай жучка на долоні й проказуй: «Сонечко, сонечко! Одсунь віконечко і скажи мені ти, куди заміж іти?!»

Надя повторювала вслід за Роською, а сестри свердлили її вбивчими поглядами.

Сонечко справді розпростерло крильця й полетіло кудись у бік дороги.

— Отже, десь там живе твій суджений! — прорекла Підліснячка. — Є ж там якийсь хлопець, що тобі подобається, правда?

Надька зашарілась, а Любка й Вірка не без зловтіхи оголосили:

— Васько Пончик, Надька йому завжди списувати дає!

Виставу під назвою «Як я знайшла підхід до неприступних Сашкових сестер» додивлятись не захотілося. Пропади пропадом їхні пончики з жучками! Хай-но прийде ця краснопера дипломатка додому, хай познайомиться зі своїм таточком! Та й Ростик, який примудрився за цей час ізжувати гілочку ялівцю, вже знуджено завертівся.

— Кц-кц-кц-с-с-с! — гукнула з хащів Чорнобілку, і всі рушили додому.

Як навмисно, біля хвіртки знов розминулася з полтавським родичем. Тільки цього разу він зовсім не вдавався до розмов. Чи то стурбований, чи то засмучений, не озираючись, покрокував геть.

У дверях наткнулась на бабу Валю, яка, провівши гостя, дивилася йому вслід. Такою обуреною дівчинка її ще не бачила. Ох і перепаде ж сьогодні Росьці!

— Ну, от що будеш робити? — на втіху Софійці, перша кинулась виливати душу. — Не мала баба клопоту, поки не впав на голову небіж із Полтави!

Софійка завмерла в передчутті нових одкровень.

— А я, дитино, спершу повірила! — сердито хитала головою сусідка. — Не знала, куди посадити від щастя! Жаль, кажу, Росі вдома нема: ото б татові стішилась! А він: «Якої Росі?» Що, кажу, як розлучився, то й дочку забувсь? А він: «Та моя Інна по черзі на вихідні то до мене, то до матері їздить! Ні про яку Роську зроду не чув!» Я, дитино, хоч і проста жінка, а зразу й запідозрила нечисте! Листа йому показую: ось, мовляв, Рося од вас привезла! А він: «Це не мій почерк! І рідні з такими іменами в Полтаві нема!» А я: «Це таких, як ти, у мене, вибачай, нема!» Він — паспорта мені в очі тикати! А я: «Іди зі своєю Інною, відки прийшов! Росяниці нікому не дам покривдити!» Розпасіювався, плюнув і пішов! Думав, побіжу доганяти! Ходить тут їх, ахверистів!