Луиза Мэй Олкотт - Маленькі жінки

– Я обожнюю танцювати, але коли багато місця і всі веселяться. Тут я обов'язково що-небудь зачеплю чи зламаю, наступлю комусь із гостей на ногу або зроблю ще щось жахливе, тож я тримаюся подалі від неприємностей і дозволяю Мег насолодитися цим вечором. А ви танцюєте?

– Іноді. Бачте, я багато років прожив за кордоном і ще не до кінця розібрався, що тут до чого.

– За кордоном! Як цікаво! – вигукнула Джо. – О, розкажіть мені про це! Я так люблю слухати про подорожі.

Лорі явно не очікував такого інтересу і навіть трохи розгубився, не знаючи, з чого почати свою розповідь, але лавина питань від Джо незабаром змусила його зібратися з думками, і він розповів їй, як ходив до школи у Веве, [13] Веве – гарне місто на заході Швейцарії, розташоване на березі Женевського озера. Популярний туристичний курорт. що там не потрібно було носити головні убори, на озері стояла ціла флотилія човнів, а на канікулах хлопці збиралися і всі разом вирушали в захоплюючі піші походи по околицям зі своїми вчителями.

– От би опинитися там! – вигукнула Джо. – А в Парижі ви бували?

– Ми провели там минулу зиму.

– І французькою вмієте говорити?

– У Веве нам тільки так і було дозволено говорити.

– Скажіть що-небудь! Читати французькою я вмію, але як правильно вимовляти слова не знаю.

– Quel nom a cette jeune demoiselle en les pantoufles jolis? – добродушно сказав Лорі.

– Як добре у вас виходить! Так, якщо я не помиляюся, ви запитали: «Хто ця юна леді у гарних бальних туфлях?». Чи не так?

– Oui, mademoiselle [14] Так, мадемуазель. .

– Це моя сестра Маргарет, і ви чудово знали це! Правда, вона красива?

– Так, вона нагадує мені німецьких дівчат, така ж охайна та вихована, і танцює, як справжня леді.

Джо дуже зраділа такому компліменту на адресу своєї сестри з боку юнака, і вирішила, що обов'язково слово в слово передасть його Мег.

Ось так вони сиділи в ніші за фіранкою, підглядали за гостями, робили критичні ремарки, жартували і базікали, немов давні знайомі. Незабаром Лорі вже тримався невимушено і впевнено, бо дещо хлопчача поведінка Джо розвеселила та заспокоїла його. Настрій Джо теж покращився, бо їй вже не потрібно було щосекунди думати про свою сукню і ніхто докірливо не здіймав брови, дивлячись на неї. Джо була в захваті від «хлопчиська Лоренса», тому вона кілька разів уважно огледіла його з голови до ніг, щоб добре запам'ятати і потім описати сестрам, адже у них не було братів, а кузени жили далеко і вони практично не спілкувалися. Тож, воно і не дивно, що хлопчики були для сестер Марч істотами абсолютно невідомими та загадковими.

– Так, кучеряве чорне волосся, смаглява шкіра, великі чорні очі, гарний ніс, прекрасні зуби, маленькі руки і ноги, вищий за мене, що дуже важливо для хлопчика, і в цілому простий і веселий хлопчина. Цікаво, скільки йому років? – розмірковувала Джо.

Це питання так і крутилося у неї на язиці, але вона вчасно стрималася і вирішила все ж спробувати з'ясувати це обхідним шляхом.

– Ви, мабуть, готуєтеся до вступу в коледж? Я бачила, як ви зубрите свої підручники. Ой, тобто, я хотіла сказати «старанно вчитеся». І Джо почервоніла, бо не стрималась і використала жаргонне слівце «зубрити».

Лорі посміхнувся – але шоку чи образи на його обличчі від свого вульгарного слівця Джо не помітила – і, знизавши плечима, відповів:

– У найближчий рік або два точно ні. У коледж я піду не раніше, як мені виповниться сімнадцять.

– А вам що, зараз п'ятнадцять? – запитала Джо, дивлячись на високого хлопця, якому вона дала б не менше сімнадцяти років.

– Буде шістнадцять наступного місяця.

– Ах, як би я хотіла піти вчитися до коледжу! Але от у вас я щось не бачу особливого ентузіазму.

– Так, ви маєте рацію, мені огидна сама думка про коледж! Там одні зубрилки і розбишаки. І взагалі мені не дуже подобається спосіб життя чоловіків у нашій країні.

– А чого ж вам хочеться?

– Жити в Італії… Жити так, як мені захочеться.

Джо не терпілося запитати, як саме йому хочеться жити, але судячи з того, як він насупив свої чорні брови, це було болюче питання, тому вона змінила тему.

– Яка чудова полька! – сказала Джо, постукуючи ногою в такт мелодії. – Можливо, ви хочете піти потанцювати?

– Тільки якщо ви теж підете, – відповів юний Лоренс, галантно нахиливши голову.

– Ой, а я не можу, я пообіцяла Мег, що не буду танцювати, тому що …, – Джо запнулася і, здавалося, не знала, чи назвати справжню причину, чи просто розсміятися.