Джеймс Барри - Пітер Пен

Спершу з’явилася на світ п’єса “Пітер Пен”. Написав її Джеймс Баррі (1860–1937), англійський письменник і драматург. Він жив у Лондоні, у нього була подруга, Сильвія Ллевелін Дейвіс, а у неї підростало троє синів. Пані Сильвія рано овдовіла, а через кілька років після смерті чоловіка і сама померла. Її діти лишилися сиротами. Джеймс Баррі взяв їх під свою опіку. І Пітера він придумав для цих осиротілих хлопчиків, розповідаючи їм на ніч казки.

Була ще одна подія в житті автора — трагічна, — яка вплинула на його творчість: його старший брат Девід у тринадцятирічному віці загинув на ковзанці. Мама Баррі так ніколи й не змогла отямитись від тяжкої втрати, і потім усе життя уявляла, ніби її старший син назавжди залишився хлопчиком. Можливо, звідси й виникла ідея про хлопчика, який не хотів стати дорослим.

Ім’я головного героя походить із двох джерел: Пітером звали одного з синів пані Сильвії, а Пен ( Pan ) — по-нашому Пан — у грецькій міфології бог лісів і гаїв, покровитель пастухів і мисливців, який любив блукати з німфами і грати їм на сопілці, раптово з’являтися і лякати подорожніх: звідси, до речі, слово “паніка”. Пітер схожий вдачею на свого античного тезку: теж виграє на сопілці і любить лякати публіку.

Ім’я дівчинки Венді ( Wendy ) походить від застарілого слова wend, яке означає “іти — до раю чи до пекла” (to wend to heaven/hell) , або ж “поринати у сон”. Або просто “мандрувати”. Прізвище Венді — Дарлінг ( Darling ) — означає “улюблена, мила, кохана”, воно може бути лагідним звертанням — “голубко”.

П’єса “Пітер Пен” вперше побачила світ 27 грудня 1904 року на сцені Театру Герцога Йоркського. А згодом вийшла книжкою як повість-феєрія під назвою “Пітер Пен і Венді”.

Це цікава, весела, дотепна, часом сумна і зворушлива історія про хлопчика, який не хотів ставати дорослим — тобто не хотів того, про що більшість дітей мріє. Це історія про дівчинку, яка змалку готова бути мамою — виховувати, навчати, годувати, втішати, колисати дітей або тих, хто хоче бути дітьми. Це розповідь про свободу вибору, про те, що не все і не завжди можна виправити і повернути. Тут є острів Небувалія, куди втік Пітер, де він став отаманом загублених хлопчиків і куди заманив Венді та її братів. Окрім них, на острові живуть індіанці, пірати, феї. Тут є русалки і дикі звірі, і крокодил з годинником у шлунку, за яким мешканці острова звіряють час. Тут щодня відбуваються пригоди, і день без пригод — це найдивніший день. До речі, пригод так багато, вони такі несподівані, кумедні і вигадливі, що від них важко відірватися. І всі герої цієї книжки, фантастичні і не дуже, і навіть зовсім не фантастичні — як, наприклад, тато і мама Дарлінги — допомагають нам зрозуміти найважливіші у світі речі.

“Пітер Пен” — дуже правдива книжка: кожен із нас, дорослих чи дітей, може впізнати себе у її героях. Тут багато знайомих кожному ситуацій — наприклад, коли діти сідають за стіл і їдять уявну вечерю; або коли ховаються від дорослих за шторами і старанно сопуть, ніби уві сні; або коли найсерйозніші речі сприймають як забаву…

Але знов повернімось до початку. Отже, 1904 року “Пітер Пен” з’явився на сцені, а 1906-го, слідом за ним, вийшла друком книжка “Пітер Пен у Кенсінгтонських Садах”. Це теж історія про Пітера Пена — чи то передісторія, бо тут описуються події, що відбувалися з Пітером до того, як він опинився в Небувалії — ще у, так би мовити, донебувальські часи. Вона трохи інакша: в ній менше пригод, зате більше роздумів і споглядання. На такий лад налаштовують самі Кенсінгтонські Сади. Але існують вони насправді чи… так, як Небувалія, — тільки в дитячій уяві? Ні, ні, це справжні королівські сади, розташовані довкола Кенсінгтонського палацу в Лондоні. Вони навіть мають справжню поштову адресу і простягаються на захід від знаменитого Гайдпарку. До речі, там, у Кенсінгтонських Садах, і сьогодні можна зустріти Пітера Пена — на постаменті: пам’ятник було споруджено 1912 року.

Читаючи історії про Пітера Пена, я часто сміялася, інколи плакала — і назавжди полюбила його. І в роботі над перекладом, звіряючи український текст з оригіналом, я звіряла насамперед свої почуття: чи відчувається в моєму перекладі те саме, що в оригіналі? Це для мене було найважливіше. І дуже хотілось би, щоб ви полюбили українського “Пітера Пена” так, як люблю його я.

Кожну книжку можна читати по-різному. Можна поверхово, нічого не дошукуючись і ні над чим особливо не замислюючись. Але добра книжка таки заслуговує на те, щоб пірнути у неї з головою, до глибин, і знайти у ній більше, ніж написано словами. Бо в добрій книжці є не тільки слова, що складаються в рядки і біжать (чи повзуть) безкінечною стрічкою, — є ще й те, що між ними заховано, як скарб. А скарби ніколи не лежать на поверхні — хіба не так?