Джеймс Барри - Пітер Пен

У ті давні дні, коли діти жили вдома, Небувалія завжди набирала темніших барв і загрозливішого вигляду, коли час було лягати в ліжечка. Тоді-то з’являлись незвідані куточки і розросталися на всі боки, і там пересувалися чорні тіні, рев хижих звірів звучав зовсім по-іншому, а головне — зникала певність у тому, що вони все переможуть. Діти дуже раділи світлу світильників. Вони любили навіть коли Нана казала, що тут над ними є тільки камінна дошка, а Небувалія — не що інше, як плід їхньої фантазії.

Звичайно, в ті дні Небувалія справді була лише їхньою фантазією, та тепер вона стала реальністю: тут не було ніяких світильників, і з кожною хвилиною ставало все темніше, і — де ж їхня Нана?

Усі вони летіли окремо, по одному, але зараз скупчилися біля Пітера. Його безтурботні манери нарешті зникли, очі його горіли, і струм пробігав по тілу за кожним випадковим дотиком. Тепер під ними лежав грізний острів, і вони летіли так низько, що інколи ногами зачіпали верхівки дерев.

Нічого страшного не вчувалося в повітрі, тільки просування вперед сповільнилося і ускладнилося — так, ніби їм чинила опір якась невидима ворожа сила. Інколи доводилось навіть зависати в повітрі, аж поки Пітер не накинувся на цю силу з кулаками.

— Вони не хочуть, щоб ми приземлилися, — пояснив він.

— Хто — вони? — перелякано прошепотіла Венді.

Але він не міг чи не хотів відповісти. Дзенька спала у нього на плечі — він збудив її і вислав уперед.

Часом він балансував у повітрі й уважно прислухався, притуливши руку до вуха, і знову зблискував очима так гостро, що здавалося, ніби цей погляд може пробурувати в землі два отвори. Відтак летів далі.

Його відвага могла налякати кого завгодно.

— Джоне, чого б ти більше хотів: щоб зараз же сталась якась пригода чи, може, перед тим напитись чаю? — поцікавився Пітер, ніби мимохідь.

Венді мерщій відповіла:

— Спочатку чаю! — і Майкл вдячно потис їй руку, але Джон, хоробрий Джон, вагався.

— А яка б це могла бути пригода? — обережно спитав він.

— Тут, унизу, під нами, в пампасах спить пірат, — пояснив Пітер. — Хочеш, ми спустимося і вб’ємо його?

— Я нікого не бачу, — сказав Джон після паузи.

— А я бачу.

— А якщо, — хрипкувато сказав Джон, — якщо він прокинеться?

Пітер обурено накинувся на нього:

— Ти що, думаєш, я міг би вбити його уві сні?! Ні! Я спочатку збудив би його, а вже потім убив. Я завжди роблю тільки так.

— Слухай! То ти вже багатьох повбивав?

— Тонни.

Джон сказав:

— Як цікаво! — але вирішив спершу напитися чаю. Він спитав, чи багато зараз піратів на острові, і Пітер відповів, що ніколи ще їх не було так багато.

— А хто тепер у них за капітана?

— Гак, — відповів Пітер, і його обличчя посуворішало. Він сказав, що ненавидить це слово.

— Джез Гак?

— Саме так.

Аж тут Майкл по-справжньому розплакався, і навіть Джонові забило дух, бо вони обидва багато знали про Гака.

— Він служив боцманом у Чорної Бороди, — хрипко прошепотів Джон. — Він — найстрашніший зі всіх піратів. Він — єдиний, кого боявся навіть Барбекю.

— Так, це він і є, — сказав Пітер.

— А який він із себе? Великий?

— Вже не такий великий, як колись.

— Як це?

— Я відрубав від нього шматочок.

— Ти?

— Ага, я, — нервово ствердив Пітер.

— Я не хотів тебе образити.

— То й добре.

— Але я хочу знати: який шматок ти відрубав?

— Праву руку.

— То він тепер не може битися?

— О, ще й як може!

— Як — лівою рукою?

— У нього тепер замість правої руки залізний гак, і ним він хапає суперника.

— Хапає!

— Чуєш, Джоне? — сказав Пітер.

— Угу.

— Скажи: “Так, сер”.

— Так, сер.

— Є одна умова, — продовжував Пітер. — Кожен хлопець, який служить під моїм керівництвом, мусить дати мені одну обіцянку, і ти теж.

Джон зблід.

— Обіцянка така: якщо ми зустрічаємося з Гаком у відкритому бою, ти залишаєш його мені.

— Обіцяю, — покірно сказав Джон.

На якийсь час їм стало не так моторошно, бо поряд летіла Дзенька і в її світлі вони бачили одне одного. На жаль, вона не вміла літати так повільно, як вони, тож їй доводилося кружляти довкола своїх супутників, так що вони просувалися вперед ніби в ореолі світла.

Венді була в захваті, аж поки Пітер не звернув її увагу на одну проблему.

— Вона каже, — повідомив він, — що пірати вистежили нас ще перед тим, як стемніло, і вивели Довгого Тома.

— Це така величезна гармата?

— Ага. І звичайно ж, вони не могли не помітити Дзеньчиного вогника. Тепер вони здогадуються, що ми десь поблизу, і їм вигідно, щоб фея літала.