Відтоді-то, кажуть, ці квіти й називають мрією…
А вчені авторитетно стверджують, що зозулині черевички справді розцвітають на вісімнадцятий рік.
…На давно не їждженій лісовій дорозі ми стрілися з дядьком, який косив траву. Познайомилися. Він — лісник, а це якраз його обхід. Скоро уже тридцять років, як лісникує.
Показуємо дядькові малюнок зозулиних черевичків: чи, бува, не бачив де у своєму обході?
— Здається мені, колись бачив. Та було це так давно, що вже й не беруся доказувати, чи то ця квітка…
Мабуть, у нас був дуже пісний вигляд, бо лісник враз підбадьорив:
— Та ви не той… Бо я, може, не так придивлявся…
Ми рушили углиб лісу. Справа — гущавник стіною, а Носаля чогось саме сюди й потягло. Пропоную обійти, щоб не подряпатись, та Івана Михайловича вговорити важко. Він зігнувся у три погибелі, щоб галуззя очей не видряпало, та й шурхнув у зарості. Подерся і я слідом.
Довгенько борсалися в ремезі, коли враз під ногами — яр. Глибокий, аж прохолодою віє з нього. Густі зарості стрімко збігають униз і зливаються в зеленому шумовинні.
— Пірнемо? — зиркає на мене Іван Михайлович. Не чекаючи згоди, спритно хапається обома руками за гілляки й миттю щезає, ніби й справді пірнає у таємничу глибінь. Тільки листки тріпочуть на тому місці, де він стояв, наче хвильки на тихому озерці, в яке кинули грудку.
— Е-гей! — долинає. — Е-гей!..
Спускаюся й собі, судорожно чіпляючись за гілля, щоб не зірватися в безвість. З розгону прямо на Носаля налітаю.
— Обережніше, обережніше, не наступіть!
Голос в Івана Михайловича якийсь надто дивний. Невже знайшов?! І тієї ж миті бачу досить високу рослину, враз вирізняю три характерні довгастоеліптичні листки у поздовжніх пасочках і велику квітку, що вінчає стебло. Квітку неповторної таємничої краси: оригінальний ясно-жовтий черевичок у рожево-фіолетовому обрамленні з чотирьох пелюсток-війок. За крок — ще одна рослина, але ця без квітки.
— Он де примостилися, мої любі! — присідає навпочіпки біля знахідки Іван Михайлович.
Дивуюся:
— Треба ж у таку прірву від сонця ховатися.
— Від людей, від людей, — поправляє Носаль. — Бачите, наче з казки! Хіба втримається людина, щоб не зірвати! А ще коли не подумає, що таких квіток кілька на всі наші ліси.
Не можу одірвати очей від красуні, яка постала перед нами як нагорода за довгі дні шукань. Намагаюся закарбувати в пам'яті кожен відтінок її кольорів, бо цілком можливо, ніколи більше не зустрінеться така на моїй стежці.
— А мене ніби щось штовхало сюди. Іду, а воно так і пхає.
Іван Михайлович радіє не менше за мене.
— Тепер нам в усьому щаститиме, бо вона допомагатиме, — показую на квітку.
На серці якось особливо святково. Адже ми знайшли чарівний квіт мрії. А в народі й справді повір'я таке є, що той, кому пощастить натрапити на розквітлі зозулині черевички, матиме в усьому удачу.
Коли це вгорі — шуг! — птаха. І враз полинуло з верховіття: «Ку-ку! Ку-ку!» Прямісінько над нами!
Мимоволі сяйнула думка: а може, й справді це зозуля свій черевичок загубила?